Список творів із читання 3 клас

Почалося з того, що в будиночку Лукерії Луківни та Сидора Силовича почализникати речі. I коли б то зникали коштовності, -- приміром, порцеляновий чайнийсервіз, набір срібних ложечок для кави чи вазочки для варення з кольоровогочеського скла, -- варто було б калатати на сполох. Але зникали зовсім некоштовності, а звичайні буденні речі.

Першою зникла пляшечка з клеєм "Марс", яким можна склеювати шкіру, дерево, склота порцеляну. Лукерія Луківна саме збиралася підклеїти шкіряну облямівку надомашніх капцях Сидора Силовича, свого чоловіка, бо він завжди загинав задники йобривав облямівку. Отож Лукерія Луківна відчинила шухляду з написом "Побутовахімія", де мав стояти клей, -- і не знайшла його на місці.

Спершу вона подумала, що сама десь запроторила пляшечку -- та й забула. Таке знею інколи траплялося: то покладе кудись окуляри й шукає цілий день, то закинедесь газети і не може потім знайти, а то й насипле солі в баночку з написом"Цукор" -- і вся родина кривиться від солоного чаю.

Щоб якось позбутися оцієї своєї вади, Лукерія Луківна понаклеювала на всібаночки, коробки та шухляди етикетки з написами "Інструменти", "Ложки, виделки,ножі" тощо -- і плуталася вже менше, хоч подеколи пам'ять зраджувала їй.

Тож не дивно, що при такій вдачі Лукерія Луківна спершу не звернула уваги напропажу клею,

"Мабуть, клей увесь вийшов, -- подумала вона, -- а я про це й забула". Вонавирішила завтра купити нову пляшечку "Марсу", а зараз, поки до роботи ще лишавсячас, -- бо Лукерія Луківна, як і її чоловік, працювала в другу зміну, --почистити соляною кислотою ванну. Та, на превеликий подив, кислоти на місці тежне було!

Це відкриття вже насторожило її -- і Лукерія Луківна заходилась перевіряти всісвої баночки, коробочки й шухляди.

Все і всюди було на місцях: у коробці з написом "Інструменти" лежали незайманітерпуги, молотки, викрути, свердла та багато іншого приладдя; з шухлядки "Ложки,виделки, ножі" теж нічого не пропало; навіть у бляшанці з етикеткою "Шурупи"ніхто нічого не торкав.

Та коли Лукерія Луківна почала обстежувати шухляду "Побутова хімія", то, крімпляшечки клею і соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичногопрального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силікатним клеєм, коробочки зіспиртовими таблетками й тюбика з пастою для полірування меблів.

Лукерія Луківна не відала, що й діяти!

Чоловіка вона вирішила не турбувати -- він відсипався після другої зміни. "Та йчи варто казати йому? -- засумнівалася Лукерія Луківна. -- Напевне, я простозабула, куди все це подівала. Мабуть, у мене знову погіршилася пам'ять". І вонавирішила перед роботою зазирнути до лікаря, до якого вже колись зверталася.

Лікар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати відвідувачку. Віндовго вдивлявся в її очі, відтягуючи то верхнє, то нижнє віко, стукав гумовиммолоточком Лукерії Луківні то по правому, то по лівому коліну, й від того в неїтак смішно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися.Після цього лікар кілька хвилин водив перед самісіньким носом Лукерії Луківнивказівним пальцем.

Скінчивши нарешті обстеження, він трохи походив кабінетом, раз по раз зиркаючито на стелю, то на підлогу, то за вікно, а тоді сказав:

-- Я нічого у вас не знайшов. Ви -- цілком здорова жінка. А забудькуватістьпритаманна в тій чи іншій мірі всім, навіть мені. Я порадив би вам завестиспеціальний зошит і надалі записувати в нього, що й куди ви кладете чи ставите.Це, гадаю, допоможе вам зосередитись і тренуватиме вашу пам'ять.

Висновок і порада лікаря заспокоїли Лукерію Луківну, й вона весело поспішила нароботу. А наступного дня придбала зошит, розлініювала його на дві колонки йпідписала: над лівою --

ЩО", над правою -"ДЕ".

Тепер Лукерія Луківна щоразу, розставляючи речі, занотовувала, приміром, таке:"Що" -"Сіль", "Де" -- "Баночка з етикеткою "Сіль". Або: "Що" -- "Викрутка дляшвейної машинки", "Де" -- "Коробка з етикеткою "Інструменти".

I це допомагало. Принаймні ніхто більше не куштував солоного чаю чи солодкогоборщу.

Цілий тиждень Лукерія Луківна аж сяяла -- як у неї все добре виходить! Нарадощах вона поновила навіть свої запаси побутової хімії, старанно при цьомузанотувавши, що й куди поставила, і в перший же вихідний підклеїла капці СидораСиловича.

Та ось настав понеділок. Лукерія Луківна вирішила влаштувати пральний день.Зранку вона замочила білизну і, поки та відкисала, приготувала обід, подивиласьпо телевізору повтор чергової серії телефільму "Слідство ведуть знавці" іпрополола на городі картоплю. Тепер можна було братися й за білизну.

Вона розкрила шухляду з написом "Побутова хімія" -- і прикипіла до місця!Шухляда була майже порожня!..

Лукерія Луківна побігла за рятівним зошитом, хоча чудово пам'ятала, що саме маєбути в шухляді: адже лише позавчора вона поновила свої запаси.

Не вистачало багатьох речей: прального порошку, мастики для паркету, чотирьохпачок побутової соди, аерозолю з емальовою фарбою і -- знову ж таки! -- пляшечкиз клеєм "Марс"!

На цей раз Лукерія Луківна не стала мовчати. Вона зазирнула в кімнату, де СидірСилович, лежачи на дивані, читав газету, й вигукнула:

-- Сидоре, біда!

Той неохоче відклав газету, поволі підвівся з дивана, всунув ноги в капці, якзавжди прим'явши задники, солодко потягся й нарешті спитав:

-- Де біда, яка біда?

-- Там, на кухні! -- злякано озирнулася Лукерія Луківна й повідала чоловіковіпро дивну пропажу.

-- Тю, -- махнув рукою Сидір Силович, коли дружина скінчила, -ото вигадала!Сама, напевне, кудись усе запроторила, а тепер панікуєш.

-- Я не панікую, -- образилась дружина. -- Ось поглянь сам! -- І простягнулачоловікові зошит. Сидір Силович уважно перевірив записи і тільки головою похитав.

-- Слухай! -- зиркнув він раптом на похнюплену дружину. -- А давай зробимо так:знов купимо все й поставимо в шухляду. Тільки в коробці з пральним порошкомпроколупаємо невеличку дірочку. І коли воно поцупить порошок, він буде сипатисьчерез отвір, і ми побачимо, куди його занесено!

-- Чудово! -- вигукнула Лукерія Луківна і на радощах, що в неї такий мудрийчоловік, дзвінко цмокнула його в колючу щоку.

Так вони й зробили перед тим, як піти на роботу.

А наступного ранку Сидір Силович, тільки-но прокинувся й вийшов на кухню, щобпоставити чайник, -- так і закляк із розкритим від позіху ротом: від шафи з"Побутовою хімією" бігла тоненька смужка білого прального порошку і зникала запорогом!

Сидір Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпинькиподалися по сліду.

Біла смужечка вивела їх у садок, повілася трохи поміж деревами й сховалася піддверима старого сараї, що стояв у глибині саду, за будинком.

Цим сараєм вони не користувалися вже років чотири -- від останнього ремонту вхаті. Тоді в сарай позносили всякий домашній непотріб, котрого виявляєтьсязавжди багато в час ремонту, і замкнули сарай на важезний замок. Сидір Силович,якщо бути відвертим, навіть не пам'ятав,

куди подів від нього ключ.

I от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводилипогляди з тоненької цівки порошку на важкий іржавий замок.

Постоявши так кілька довгих хвилин і почухавши досхочу потилицю, Сидір Силовичнарешті відважно ступив уперед, узявся за дверну ручку -- і відскочив віднесподіванки! Замок тихенько клацнув і впав на траву, а двері з ледь чутнимрипом розчинилися, відкриваючи таємничу напівтемряву...

Розділ другий

ВИНАХІДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКІН

У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькін сидів на уроках і гіркорозмірковував, що ж йому сьогодні робити.

Річ у тім, що його ось уже місяць переслідував здоровило-восьмикласник напрізвисько Бевзь. Він мешкав на тій же вулиці, що й Христофор, і вважався грозоювсього кварталу.

Бевзь таки справді був здоровилом, особливо в порівнянні з худеньким, тендітнимі капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького,наче кнопочка, носа.

Бевзь був не по літах високий, вищий на дві голови заТюлькіна, мав довжелезні, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи.Та й взагалі, його зовнішній вигляд справляв гнітюче враження на всіхнавколишніх хлопців.

Христофор Тюлькін якось порівняв Бевзя з неандертальцем. І хоч Бевзь і гадки немав, що це за один, він образився, -- тож Христофор мав чудову нагодупересвідчитись на власному досвіді, наскільки важкі у Бевзя кулаки.

Добре, коли б оцим і скінчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачаєобрази. Відтоді для Христофора, як і для багатьох інших хлопців їхньогокварталу, він запровадив данину: щомісяця, у перший понеділок, Тюлькін мусивприносити Бевзю карбованця.

Таким вовкулакою Бевзь зробився лише рік тому, а чому -- не міг ніхто пояснити.Досі він був цілком нормальним хлопцем: любив, як і всі, поганяти м'яча,поборюкатися під час перерви, ну, залізти до когось у сад... Але ж усе це були,так би мовити, невинні пустощі. Та рік тому Бевзя наче підмінили. Якщо колисьвін міг навіть заступитися за малюка, то тепер лише загрожував меншим від себе,вимагаючи під різними приводами гроші, гроші й гроші! Хлопці здогадувалися, щотут не обійшлося без впливу Бевзевих приятелів, старших за нього. Але довестицього ніхто не міг.

Одного разу Христофор Тюлькін спробував був не сплатити данини: він давно мріявпро кишеньковий ліхтарик, і, щоб купити такий, йому не вистачало самекарбованця. Два дні Тюлькін непомітно прошивався додому, та на третій такинаскочив на Бевзя.

-- Привіт, Тюля! -- вигулькнув той із-за рогу. -- А я за тобою стра-а-шенноскучив! -- І Бевзь загрозливо вищирився.

Христофор зовсім не образився на "Тюлю". По-перше, спробуй образитись на Бевзя!А по-друге, він до такого звертання давно звик: так його величали майже всіприятелі й однокласники. Христофорові навіть подобалося, що його кличуть не наім'я, а на прізвисько, бо він хронічно ненавидів своє власне, рідне, особистеім'я відтоді, як навчився розмовляти. Такого імені він ні в кого й ніде не чув,хіба що у Христофора Колумба. Саме на його честь батьки і назвали сина, за щовін трохи ображався на них і досі.

Може, він і пишався б своїм іменем, коли б не прізвище. Погодьтеся: ну хіба цесполучення -Христофор Тюлькін. Курям на сміх!

Саме через цю халепу Христофор іще з першого класу вирішив стати у майбутньомувсесвітньовідомим ученим, щоб люди, почувши його ім'я та прізвище, шанобливоказали: "О, це -- голова!", а не хапалися за животи від сміху. Тож відколи віннавчився читати, з книгою вже не розлучався. Читав Тюлькін здебільшого науковулітературу і хоча мало що із прочитаного розумів, анітрохи не журився. Він десьвичитав, що треба накопичувати знання, а коли їх набереться достатня кількість,вони самі вишикуються у струнку систему, і людина зробить геніальне відкриття чипобудує новітню наукову теорію.

Тюлькін не тільки читав, а й займався найрізноманітнішими дослідами. Чого вінтільки не

робив!

А втім, зараз іще не час про це розповідати...

Отож, зустрівши Бевзя, Христофор зовсім не образився за "Тюлю", а, стримуючидрижаки, відказав:

-- Я те... я того... трохи прихворів!

-- Радий бачити тебе живим і здоровим! -- реготнув Бевзь. -- А то я був подумав,що мій карбованець -- тю-тю! А ти, бачиш, -- живий! Ну, давай, -- простягнув віндо Христофора долоню.

-- Бевзю, -- благально глянув на здоровила Христофор, -- а може, почекаєш? Яліхтарика хочу купити.

-- Що-о-о?! -- не своїм голосом ревонув Бевзь. -- Ти як мене назвав? -- Вінухопив хлопчика за барки й почав трусити, примовляючи: -- Запам'ятай раз іназавжди: мов ім'я -- Семен, або скорочено -- Сем. I коли я хоч раз іще почуюінше -- начувайся? -- Потім він відпустив наляканого до смерті Христофора йдодав: -- Я сьогодні добрий, живи! Та й карбованці губити жаль: відправлю тебена той світ, і вони гайнуть за тобою. Ну, давай!

Тюлькін, страшенно радий, що так дешево відбувся, мовчки тицьнув Бевзевікарбованця і припустив додому, картаючи себе за промах. Адже він чудово знав:Бевзем Семена можуть називати лише його дружки, для інших він -- Сем...

Усе це пригадалося Христофорові на останньому уроці, й він млів зо страху передмайбутнім: саме сьогодні мав платити, а в нього, як на гріх, не було йкопійчини.

-- Тю ля, ти що -- заснув? -- зазирнув у двері класу його сусіда й найкращийдруг Васько з третього "Б", веселий відчайдух і вправний спортсмен. -- Ану, додому!

Христофор навіть не ворухнувся.

-- Ну й сплюх! -- підійшов Васько й ляснув Тюлькіна по плечу. -Диви, на уроцізаснув!

-- Та не сплю я, не сплю! -- скипів Христофор. -- Одчепись від мене!

-- Чого кричиш, як навіжений! Краще поясни, що сталося?

Христофор заспокоївся -- і про все розповів другові.

-- Ну й діла, -- похитав головою Васько. -- У мене теж ні копійки. Ну, нічого,ходім -- якось, може, обійдеться.

Та тільки-но друзі завернули на свою вулицю, як наскочили на Бевзя. Той тримавруки в кишенях і щось весело насвистував. Запримітивши хлопців, Бевзь ступивХристофорові назустріч і вигукнув:

-- Наре-е-шті! Вже хвилин двадцять жду, а мені ж ніколи -- друзі чекають. Ну,давай!

-- Я сьогодні без грошей... -- ледь пробелькотів Тюлькін.

-- Знову, хлопчику, жартуєш? -- посунув на бідолаху Бевзь. -- Чи забув про моїрученята?

-- Я віддам, -- не на жарт злякався Христофор, -- слово честі, завтра ж віддам!

-- Ну, гляди мені! -- Бевзь повів перед Христофоровим носом своїм кулачиськом.-- Щоб завтра віддав і з процентами -- руб двадцять! А це -- за моральну травму,компенсація. -- Він зірвав із сорочки Тюлькіна олімпійський значок і, сплюнувшикрізь зуби, посунув на спортивний майданчик за школою, де його вже чекалидружки.

-- Ходім до мене, -- запропонував засмученому Тюлькіну Васько. -В шахи пограємо,кіно подивимось.

Христофор мовчки кивнув, і друзі рушили до Васька.

Тюлькін частенько після уроків завертав до нього. Вони разом учили уроки,обговорювали міжнародні події, грали в шахи, дивилися телевізор і, звичайно,мріяли. Одне слово, спільних справ у них завжди вистачало.

-- Ти не переживай, -- утішав друга Васько. -- Якось минеться, не сьогодні, такзавтра. Не може ж отак бути все життя. До речі, чого ти останнім часом незаходиш до мене?

-- Справи різні, -- відмахнувся Христофор.

-- Щось ти від мене приховуєш, -- образився Васько. -- Звичайно, як не хочеш, некажи. Але ж я бачу: щось у тебе негаразд.

-- Нічого особливого, -- відмахнувся Христофор. -- Просто я одну штукенціювигадав. Але треба ще перевірити, поки рано говорити. -- Тут він мрійливо звівочі догори й додав: -- А коли вийде, що задумав, -на весь світ прогримить ім'яХристофора Тюлькіна!

-- Ну що ж, -- усміхнувся Васько, дивлячись на проясніле обличчя друга, --твори, вигадуй, винаходь. Я вже якось потерплю.

Хлопці зіграли партію, погодившись на нічию, і Христофор помчав додому. А Васькоще довго думав про друга.

Він чудово знав Христофорову вдачу. Той майже весь вільний час тільки й робив,що вигадував то літаючого підводного човна, то самомиючу пасту для посуду. Вінбув записаний чи не в десяток різних гуртків, та оскільки часу у Христофоразавжди було обмаль, він насправді нікуди не ходив. I коли чесно, то з вигадокТюлькіна досі путнього нічого не вийшло: надто вже Тюля розкидався. Коли в ньогощось відразу не виходило, він кидав роботу й починав нову. Через це майже всіоднокласники дещо скептично ставилися до його винахідницьких здібностей:справжній винахідник, на їхню думку, мусить, окрім таланту, мати ще й неабиякусилу волі.

Лише Васько вірив у майбутнє Христофора, бо знав: талант -- це від природи, а отсилу волі можна в собі виховати. I він був переконаний: рано чи пізно Христофорнеодмінно винайде щось дуже й дуже видатне, щось таке, чим здивує весь ученийсвіт!

Розділ третій

СЛАВНОЗВІСНА КЛЮЧКА

Вдома Христофор дістав із своєї потаємної схованки під східцями, що вели вбудинок, загальний зошит із написом "Наукові ідеї, відкриття, спостереження тарезультати експериментів". У ньому він занотовував усі свої ідеї, над якимимріяв попрацювати найближчим часом. Тут були схеми міжпланетних телефонів,креслення дивовижних механізмів та машин, вирізки із газет, де йшлося про ті чиінші таємниці, ще не розкриті наукою. Туди ж Христофор записував думки таафоризми видатних учених, котрі виловлював з книжок та журналів.

Тюлькін зайшов у хату, поволі перегорнув зошит до останньої сторінки, провів поній лагідно рукою, а тоді вгорі, відступивши кілька рядків, записав червонимолівцем:

^К-ХТ

Після цього він покахикав солідно в кулачок і задумливо втупився поглядом устелю.

Сьогодні Христофор Тюлькін, на його думку, зробив геніальне відкриття і сміливостукав у двері всесвітньої, гучної і такої солодкої та щемкої слави, -- аж подихзабивало! Все, до чого він торкався досі своїми талановитими руками, зараз упорівнянні з його останнім винаходом здавалося нікчемними забавками дошкільнят.

Христофор Тюлькін -- прислухайтесь лишень, як звучить тепер це ім'я! -- винайшов^К-ХТ, або, коли розшифрувати цей запис, -"Універсальний суперклей ХристофораТюлькіна"!

Для назви клею Христофор вирішив узяти латинські літери, бо з наукових журналівта книг знав, що саме так учені всього світу називають і закодовують своївідкриття та винаходи. Своє ж ім'я та прізвище він закодував нашими літерами здвох міркувань: по-перше, щоб усі в світі знали -- ІІ8К винайшов не хтось там закордоном, а саме він, Христофор Тюлькін, радянський школяр; по-друге, коли вжепо щирості, він не знав точно, як записати латинськими знаками літеру "X", та йне відчував у цьому гострої потреби -- адже вона й так була схожа на латинський"Ікс", а "Т", як відомо, і латиною пишеться так само.

Винайти ^К Христофорові спало на думку випадково. Справа в тому, що наприкінцілютого в нього зламалася ключка, за допомогою якої він намірявся врешті-рештподолати свою байдужість до спорту. Точніше, не сама зламалася, а її зламали, йне хто інший, як Бевзь.

Ключка в Тюлькіна була незвичайна, навіть, можна сказати, дорогоцінна, її привізХристофорові з Києва рідний дядько, а йому подарував цю ключку нападаючийславнозвісної хокейної дружини київського "Сокола"!

Всі хлопці просто марили цим скарбом. Вони ладні були віддати що завгодно, абихоч кілька хвилин потримати в руках цю чарівну ключку -легеньку, наче пір'їнка,але міцну, мов сталь.

I Христофор ніколи не відмовляв хлопцям. Усім, хто хотів, він давав її по черзіпід час хокейних баталій на спортмайданчику школи. I той щасливець, що тримав їїв руках, неодмінно закидав у ворота суперників одну, а то й дві шайби. Знаючитаку властивість ключки, Христофор пильно стежив, щоб хлопці однієї команди неграли нею більше, ніж хлопці другої, бо тоді шанси команд були б нерівноцінними!

I от якось на черговій зустрічі двох давніх суперників -- команд сьомого "А" тавосьмого "Б" -ключка потрапила до рук Бевзя. Той грати зовсім не вмів, алеприхворів захисник восьмикласників, замінити ніким було, -- от і виставилиБевзя, покладаючи надії на його зріст та вагу.

Тюлькін, який за годинником пильно стежив, щоб гравці не затримували ключку,відрахував належні дві хвилини й гукнув Семенові, щоб віддав її суперникам. АлеБевзь лиш зневажливо відмахнувся -мовляв, відчепись, Тюля -- і ключки не віддав:він страшенно сердився, що навіть за допомогою такого чарівного знаряддя незміг, хоч як силкувався, закинути сьомакам жодної шайби!

Гра, зрозуміло, відразу припинилася, хлопці з'юрмилися навколо Сема й почаливимагати ключку. Той спершу опирався, та коли побачив, що навіть однокласникамйого поведінка не подобається, раптом оскаженів, розмахнувся щосили -- і вдаривключкою об бортик...

Всі -- і гравці обох команд, і глядачі -- тільки зойкнули, а ключка переламаласянавпіл і випала з рук Бевзя.

Він спочатку й сам трохи злякався, та потім злісно вилаявся, чвиркнув на лід,заклав руки до кишень -- і подався геть з майданчика. Отетерілі хлопці навітьнічого не сказали йому -- так вразила їх загибель славнозвісної ключки...

Того дня Христофор до глибокої ночі не лягав спати. Він і так, і так стулявдокупи половинки ключки -- й лише безсило зітхав: здавалося, полагодити ключкунеможливо! Можна, звичайно, дощечкою збити половинки або скріпити їх металевимстержнем. Та хіба ж це буде та ключка, що раніше! Ні, вона стане вжезовсім-зовсім інша: важка, неоковирна, кострубата, -- одне слово, не ключка, амилиця!

Христофор уже хотів був десь закинути уламки, аби вони не завдавали йому горя,та Васько порадив спробувати склеїти ключку столярним клеєм, і Христофорованадія знов ожила.

Майже всю весну й літо витратив Тюлькін на досліди. Він перепробував усі маркиклеїв: столярних, синтетичних, натуральних та багатьох інших. Дарма! Жоден клейтак і не зміг зростити половинки, хоч майже всі етикетки, особливо етикеткисинтетичних клеїв, розхвалювали їхню надійність.

I тут у Христофора вперше в житті прокинулась упертість і завзятість: він давсобі слово будь-що знайти клей, який таки склеїть славнозвісну, горезвіснуключку!

Це, трохи гарячкове, але й сповнене непохитної рішучості, слово і стало першимкроком Тюлькіна на осяйній дорозі до створення ^К-ХТ.

Христофор обладнав собі невеличку лабораторію й заходився експериментувати.Працювати доводилось потай, бо матері й батькові вже давно набридло його, яквони казали, байдикування.

Одного чудового дня чергова суміш, яких безліч виготовив Христофор, так швидко йміцно з'єднала половинки ключки, що хлопець був спершу не повірив у несподіванийі такий жаданий успіх.

Спочатку обережно, а потім із кожним разом усе дужче й дужче, він смикавполовинки, вигинав ключку, стукав нею об землю, гатив по стовбурах дерев --дарма: ключка не ламалася!

Не вірячи щастю, Христофор удався до крайнощів. Хоч як побоювався, але поклавключку на дві цеглини і -- стрибнув на неї!.. На цей раз експеримент, на жаль,удався: ключка знов розлетілася на дві половинки.

Та коли Тюлькін обстежив місце зламу, він аж зойкнув: виявляється, ключказламалася не там, де була склеєна, а зовсім в іншому місці. Попереднього ж місцязламу Христофор навіть не знайшов: клей наче зростив половинки! Тоді винахідниккинувся до столу, вдруге намастив чудодійним клеєм половинки і притис одну доодної. За якусь мить ключка у нього просто на очах зрослася!

Тепер Тюлькін хапав усе, що трапляло під руку, -- і клеїв, клеїв, клеїв. Врештівін приклеїв старе велосипедне колесо до цеглини, бляшанку -- до колеса, а добляшанки -- зігнуту іржаву трубу. Роз'єднати цей витвір він не спромігся навітьломом: всі предмети, здавалося, зрослися навічно!

Так було винайдено чудо-клей нашого століття -- ^К-ХТ! Цей факт ХристофорТюлькін занотував у своєму науковому щоденнику.

Трохи перепочивши й перечитавши записи, Христофор почав обмірковувати, якакористь буде з його геніального винаходу.

На його думку, можливості клею були безмежні. Ним, як сподівався Тюлькін, можнабуде склеювати труби, мости, літаки, пароплави. Не треба нічого зварювати! А це,як підрахував Христофор, зекономить державі велику кількість металу. Можна будесклеювати й будинки -замість цементного розчину, особливо в місцях, де буваютьземлетруси. Адже клей такий міцний, що йому нічогісінько не страшно!

Христофорова фантазія сягала і в космічні далі. Він уявляв, як склеюватимутьйого клеєм космічні орбітальні станції, такі величезні, що на них вистачитьмісця для всього їхнього класу. Та що там -класу! Школи, району, міста!

А крім того ще можна було б!.. Ух!.. Що лишень можна було б іще!.. У Христофораперед очима, як кінокадри, змінювали одна одну численні вигоди, які давалозастосування суперклею!..

Та що там казати!

Ти й сам, мій любий читачу, трохи подумавши й помріявши, зможеш вигадати ще неодин десяток справ, де знадобився б Христофорів винахід, і написати особистоТюлькіну про свої ідеї.

Від таких думок Христофорові аж у голові наморочилось!

От у їхнє невеличке містечко злітаються найвидатніші вчені сучасності:академіки, професори, доценти, всякі лауреати! Вони у захваті від клею і щиродякують Христофорові за неперевершений винахід! А потім... Потім президентвласноручно вручає йому орден і запрошує до Академії наук!..

Ех, ну й ну!..

Тюлькін аж прицмокнув язиком і поставі? в крапку. Того дня він вирішивекспериментами уже не займатися, а лягти спати. А завтра... Завтра він про всерозповість Васькові -- і той допоможе йому провести останній експеримент передтим, як порадувати світ своїм винаходом.

Розділ четвертий

"РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"

Цього дня Сидір Силович на роботу не пішов. Він заздалегідь домовився значальством, узяв відгул -- і тепер сидів у садку та грівся на вересневомусонечку, обмірковуючи -- прийде сьогодні у сарай злодій чи ні? Йому страшеннокортіло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч і недорогі, але ж такі потрібніу будь-якому хазяйстві речі. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, тежварто було з'ясувати.

Річ у тім, що Сидір Силович та Лукерія Луківна вчора знайшли в сараї майже все,що в них пропало останнім часом. Всі коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, такбезсоромно поцуплені з шухляди "Побутової хімії", стояли собі спокійно наполицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим,що сарай невпізнанне змінився. Хтось позносив у дальній куток непотріб, склав накупу та старанно прикрив картонками. Підлога була підметена, по кутках негойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звів собі тут кубельце! За цимироздумами й застав Сидора Силовича його син, що тільки-но повернувся зі школи.

-- Тату, -- здивувався він, -- а чого ти не на роботі? Твоя зміна давнопочалася! Ти захворів?

-- Ні, -- буркнув неохоче Сидір Силович, бо вирішив синові таємниці невідкривати: адже той, мабуть, теж захотів би ловити злодія, а хто його зна, щовін за один і взагалі чи це безпечно? -Просто взяв відгул і відпочиваю. А тичого так пізно?

-- У школі затримався, -- збрехав син. Не міг же він сказати батькові, що післяуроків біля двох годин обстежував містечковий сквер, шукаючи порожні пляшки, апотім чи не годину стояв у черзі на приймальному пункті склотари, щоб здати своюздобич.

-- Ну, ну... -- похитав головою Сидір Силович, не дуже вірячи своєму, як нанього, надто ледачкуватому синові. -- Іди вже обідай, мати качку приготувала! --I він знову поринув у солодку напівдрімоту...

Непомітно звечоріло, й Сидір Силович, дочекавшись з роботи дружину, пішов убудинок.

Родина повечеряла, й він запропонував лягати спати, бо хотів, щоб син здружиною скоріше поснули і не заважали йому вночі чергувати біля сараї.

За півгодини Лукерія Луківна й син уже спали.

Сидір Силович прихопив про всяк випадок швабру -- яка не яка, а зброя! --тепліше одягнувся й вийшов у сад. Там він гарненько замаскувався в кущах передсараєм. Вереснева ніч видалася такою тихою й лагідною, що Сидір Силович інезчувся, як закуняв на своєму посту...

Прокинувся він раптово, від того, що в сараї тихо рипнули двері!

Сидір Силович підвів голову та так і закляк від несподіванки: із шпарини наддверима сараї пробивалося світло!

Він хотів був зразу заскочити всередину, та раптом помітив під ногами в травізамок -- і в його голові сяйнула чудова ідея. "Ану, -подумав Сидір Силович, --візьму та й зачиню злодюгу, а сам -- по міліцію! Нехай розберуться. Хто йогозна, що воно за людина? А може, рецидивіст озброєний. Що такому моя швабра!"

Він обережно підняв замок і тихо-тихо накинув його на петлі.

"Отак тобі, любесенький, і треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! --радів подумки Сидір Силович. -- Посидь трошечки, відпочинь, бо скоро тебеповезуть, добродію, ой, і далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантії він іщепідпер двері шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвідділу міліції.

-- Рятуйте! -- хекнув Сидір Силович просто з порога. -- Грабують! -- І знесиленовпав на лаву.

-- Де? Кого? Чому? Навіщо? -- швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючикобуру.

-- Там! Мене! -- відказав Сидір Силович і вискочив за двері. Сержант, ледвевстигаючи, припустив слідом.

Коли вони наблизилися до будинку, Сидір Силович підніс пальця до вуст -- тсс! --і навшпиньках пішов у сад. Кроків за тридцять до сарая він кивнув на двері йпрошепотів:

-- Оно, де світиться!..

Сержант вправним рухом вихопив із кобури пістолет, зняв запобіжник і наблизивсядо дверей. Спершу він зазирнув у шпарину, але нічого не розгледів. Тоді сержантвідставив убік швабру, нечутно зняв замок і, набравши повні груди повітря,щосили штовхнув двері ногою.

-- Руки вгору! Ні з місця! -- вигукнув він таким страшним голосом, що й самтрохи злякався, -- і враз застиг від подиву: перед ним за невеличким саморобнимстоликом заніміло сидів хлопчина років десяти з блідим від переляку обличчям.

Сержантові відразу зробилося соромно: і треба ж таке, на дитину зі зброєюнаскакувати! Він хутко засунув пістолет у кобуру й кинув хлопчакові:

-- Не бійся, то я так... тренуюся. А ви, громадянине, -- уже з металевиминотками в голосі обернувся сержант до Сидора Силовича, -ходіть-но сюди!

На порозі з'явився переляканий Сидір Силович, глянув на хлопчика -- і тількиочима закліпав:

-- Це -- ти?!

-- Ви знаєте цього хлопця? -- допитливо подивився на нього сержант.

-- Та як вам сказати... -- зніяковів Сидір Силович. -- Річ у тім, що це... це --мій син...

-- Ет! -- сердито махнув рукою міліціонер. -- До чого дійшли: власних дітей невпізнають! Злодій, бачте, грабують!.. -- Він обсмикав форму, поправив кобуру йпішов із сараї, кинувши наостанку: -- Коли б моя воля, вкатав би вам,громадянине панікер, п'ятнадцять діб за хуліганство! -- I сержант зник утемряві.

Тільки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

-- Як це зрозуміти? -- першим оговтався Сидір. Силовий. -- Ти чому тут, а не вліжку?

-- Уроки на завтра вчу, -- нічого кращого не міг вигадати син, якого спіймали нагарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як Христофор.

-- Уроки?! -- ступив батько до поличок і зняв пляшечку із залишками соляноїкислоти. -- Це -уроки?! I це? -- Він по черзі тицяв пальцем у баночки,коробочки та бляшанки, що донедавна спокійнісінько перебували у шухляді"Побутова хімія".

При цьому в нього був такий грізний погляд, що син зрозумів: попереду серйознарозмова! Він вирішив мовчати, як герой.

Батько наче прочитав його думки.

-- Чого мовчиш! -- підвищив він голос. -- Я вимагаю пояснень!

-- Нема чого пояснювати.

-- Як -- нема?! Ми з мамою місця собі не знаходимо, гадаємо, що у нас у домідіється, а це, виявляється, наш рідний синочок сюрпризи влаштовує.

Раптом Сидір Силович замовк і втупився поглядом у сина. Той, доки батьковичитував йому, намагався непомітно заштовхати під стіл якусь невеличкуполіетиленову каністрочку. Але Сидір Силович помітив! Він підскочив до сина:

-- Ти що ховаєш від мене, негіднику?! Ану, показуй! -- I нахилився, щоб вихопитиканістрочку з-під столу: вона була, як він уже розгледів, з якоюсь зеленкуватоюрідиною. Але син заступив йому дорогу.

-- Звідки це? -- ще більше розсердився батько. -- Признавайся, де вкрав!

-- Не крав я! Назбирав грошей -- і купив! Два тижні морозива не їв і кіно недивився!

-- Давай сюди! -- наказав Сидір Силович, простягаючи руку.

-- Не дам! -- чомусь страшенно перелякався син і -- відштовхнув батькову руку.

-- Ти глянь! -- отетерів Сидір Силович. -- Так ти ще й рідному батькові перечиш? -- Щиро кажучи, Сидір Силович розгубився від несподіваної рішучості сина інавіть не знав, що вдіяти. Зрештою він махнув рукою і вже трохи спокійнішесказав: -- Добре! Зараз -- спати, а завтра розберемося.

Розділ п'ятий

СХОВАНКУ ВИКРИТО...

Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити із сином про нічніпригоди. По-перше, після бурхливих нічних подій батько просто не зміг ранопрокинутись. По-друге, на ранок він уже трохи охолов. А по-третє, син уже осьомій ранку вислизнув на вулицю, прихопивши із собою таємничу поліетиленовуканістрочку.

Невдовзі він уже стукав у двері свого друга Васька. Христофор знав звичку цієїродини вставати разом із сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама йстарша сестра Васька щоранку до роботи бігали кілометри по три -- "од інфаркту",-- а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою іготував для всіх сніданок.

Такий режим він виробив для себе ще з другого класу, бо мріяв у майбутньомустати всесвітньовідомим мандрівником. Для цього йому треба було мати сталевім'язи, не боятися нежитю й грипу і, зрозуміло, вміти готувати їжу: адже вдалеких мандрах мами коло тебе не

буде!

Отож навіть від такої прозаїчної і, на перший погляд -- зовсім не хлопчачоїсправи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бой вона з кожним днем наближала його до омріяної мети.

От і зараз він зробив зарядку, похукав під крижаним душем і вже розбивав нагарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у двері постукали.

-- Що сталося? -- перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозі йніяк не міг відсапатися після швидкого бігу.

-- Та так, -- непевно відказав той. -- Вийди на хвилинку, справа є.

-- Заходь краще до мене, -- запропонував Васько, -- тут поговоримо, а то яєчнязгорить. Христофор ступив за поріг.

-- Ну, що там у тебе? -- повернувся до розмови Васько, знімаючи з плити яєчню.

-- Ось, треба сховати, -- Христофор розстебнув портфель і видобув з ньогоканістрочку.

-- Що тут? -- зиркнув одним оком Васько.

-- Поки нічого не питай. Розкажу згодом!

-- Згодом так згодом, -- здвигнув плечима Васько. -- А зараз давай кращеперекусимо.

На цю пропозицію Христофор пристав дуже охоче: він так поспішав утекти з дому,поки не прокинувся батько, що навіть не встиг перехопити бодай скибочку хліба.

Хлопці хутко впоралися зі сніданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко йвправно -теж тренування для справжнього мандрівника! -- вимив посуд і нарештівзяв до рук каністру.

-- Ану, що ж воно таке? -- Він оглянув її з неабияким інтересом. Для чогосьпостукав пальцем, подивився на світло, погойдав, прислухаючись до важкогоплюскотіння зеленкуватої рідини, й намірився був відкрутити кришечку, але в ту жмить Христофор, мов ужалений, зірвався з місця, схопив друга за руки інесамовито заверещав:

-- Обережно! Не чіпай!

Васько так перелякався несподіваного зойку, що відскочив кроків на три,впустивши каністру. Та на підлогу вона не впала: її на льоту підхопив Христофорі з полегшенням притиснув до грудей.

-- Ти що? Здурів?! -- отетерів Васько.

-- Злякався! Ця штука небезпечна, от і злякався за тебе.

-- А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь усаду.

-- Давай у саду, -- кивнув Христофор. Хлопці взяли у сараї заступ і вийшли всад.

-- Отут і сховаємо, -- показав Васько на купу бадилиння під парканом. -- Ямкувикопаємо, а зверху замаскуємо -- жодна жива душа не знайде!

Христофор погодився, й незабаром каністрочка з таємничою небезпечною рідиноютихесенько лежала собі в ямі під чималим шаром бадилиння.

I тільки-но хлопці обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливийсвист. Вони глянули вгору -- й побачили Бевзя! Той сидів верхи на паркані йпосміхався.

-- Привіт, жевжики! -- помахав він рукою. -- А я до вас в ранковий час заборжочком: не хочеться чогось до вечора чекати! -- I Бевзь зіскочив з паркану всадок.

Христофор відразу мовчки тицьнув йому гроші, які вчора виручив за пляшки.

Бевзь покрутив монетки, вдав, що пробує їх на зуб, тоді сховав у кишеню й тяжкозітхнув:

-- Гарна штука, та мало!

-- Як домовлялися.

-- Воно то так, але ж ти пізно заплатив, от я й думаю: а чи не підвищити тобіпроценти?

-- Ми так не домовлялися, -- злякано глипнув Христофор. -- Та й у мене більшенема.

-- Нічого, захочеш -- знайдеш. Ти хлопчик розумненький, -посміхнувся Бевзь. --Хай дружочок допоможе. Одне слово, -- тут у голосі його забриніла погроза, --щоб увечері ще трохи підкинули, мені треба!

-- Та де ж ми візьмемо? -- втрутився Васько.

-- А це мене не обходить. Де хочете -- там і беріть! Та не тремтіть, я неякий-небудь грабіжник: все, що принесете, врахую вам у наступний внесок.

-- Спробуємо, -- кивнув Христофор, бо згадав, що один хлопець саме сьогодніобіцяв повернути йому давній борг.

-- Між іншим, -- звернувся Бевзь до Васька, який все ще тримав заступ у руках,-- що ви тут копаєте? Скарб шукаєте? Давайте поможу, а знахідку -- поділимо.

-- Не скарб, а черв'яків, -- викрутився Васько. -- По лящів завтра підемо. Атобі що?

-- Ти поварнякай мені! -- розізлився Бевзь. -- Я тобі таких лящів надаю, що йчерв'яки не знадобляться! -- I, радий своєму дотепу, дав Христофорові по носіщигля й перескочив через паркан на вулицю.

Тюлькін мовчки почухав носа, а Васько сердито сказав:

-- От уже Бевзь, так Бевзь! Ну, постривай, скоро ти в нас іншої заспіваєш! -- Івін гордо помацав свої поки що досить слабенькі м'язи.

Друзі поставили заступ на місце, схопили портфелі, ще раз глянули на купубадилиння, під якою ховалася каністра, й помчали до школи.

Дорогою Васько знову спробував розпитати у друга про таємницю, але той лишвідмахнувся:

-- Після уроків розповім, почекай!

Васько погодився -- більше чекав! -- і вже не" чіплявся до Христофора.

А після уроків Христофор, як і обіцяв, розкрив нарешті другові таємницю свогогеніального винаходу.

-- Ну, ти даєш! -- захоплено вигукнув Васько, дослухавши Тюлькіна. -- То давайскоріше експериментувати! -- Він, щиро кажучи, в глибині душі дещо сумнівався внеобмежених можливостях суперклею, тож хотів на власні очі пересвідчитися, щоТюлькін не помиляється.

За кілька хвилин хлопці вже були в садку у Васька. Вони хутко розкидалибадилиння й заходились просто руками розгрібати пухку землю. Вони гребли тагребли, але з кожною пригорщею землі їхні обличчя видовжувались і видовжувались.

-- Здається, нема... -- ледь вичавив із себе Христофор, коли яма була їм уже полікті. -- Ми так глибоко не закопували.

-- Може, ми помилилися? -- не вірив очам своїм Васько. -- Може, вона там? --непевно показав на другу купу бадилиння, кроків за десять від першої, хоча й вінсам, і Христофор чудово пам'ятали, що закопували клей саме тут.

-- Давай перевіримо, -- погодився Христофор, аби не стояти на місці.

Певна річ, пошуки нічого не дали. I коли Тюлькін уже от-от мав заплакати, Васькораптом вигукнув:

-- Та це ж, мабуть, Бевзь поцупив!

-- Точно! -- так і підскочив Христофор і раптом жахнувся: -Негайно біжімо! Требайого розшукати, щоб не сталося біди! Адже коли він спробує скуштувати клею абонамастить ним руку й прикладе до чогось -- йому кінець!

Васько аж сіпнувся з переляку, побачивши стривожене обличчя свого друга. Хлопцістрімголов вискочили на вулицю.

Розділ шостий

"ВАШ ПЛЕМІННИЧОК ЖЕНЯ..."

В цей час у тринадцятому номері містечкового привокзального готелю сидів застолом огрядний сивовусий та сивобородий чоловік років п'ятдесяти і щосьстаранно виводив на маленькому аркушику тонкого паперу.

Нарешті він поставив крапку, гигикнув, задоволено потер руки й перечитавнаписане, виправляючи граматичні помилки:

Люба тітонько!

Племінничків поки що я не бачив. Але скоро ми зустрінемося і приїдемо до васпогостювати. Обнімаю та цілую.

Ваш племінничок Женя.

Радісно мугикаючи, сивовусий поклав папірець на стіл, підійшов до дверей,перевірив, чи замкнені вони, і зник у ванній кімнаті.

За кілька хвилин там задзюрчала вода і почулося хекання. Та ось вода пересталабігти, по підлозі зашльопали босі ноги, двері ванної прочинились, і на порозіз'явився рудий, кирпатий чолов'яга без жодної волосини на обличчі і в трусах зяскравими соняхами. Тільки зростом він був такий же, як сивовусий.

Він прочалапав до стінної шафи, дістав чемодан і, розгорнувши рушника, якоготримав у руці, видобув з нього... борідку й вуса! Потім старанно струсив з нихкраплі води, відкрив чемодан і засунув усе те причандалля на саме денце. Тодівитяг з-під подушки невеличку пластмасову коробочку і знову сів за стіл.Зробивши зі свого папірця малесеньку кульку, він розкрив коробочку. Звідтивідразу ж випурхнув горобець, стрибнув на стіл, спритно дзьобнув паперовукульку, голосно цвірінькнув -- і вилетів крізь кватирку за вікно.

Напевне, треба було б упіймати нахабного горобця -- адже той проковтнув листатітоньці! Та рудий і вухом не повів, а лише весело реготнув і коротко кинув:

-- Техніка!

І коли б хто почув його, певне, не зрозумів би, що він мав на увазі. А рудий мавна увазі горобця, бо той був ніякий не справжній, а -- електронний!..

Тут, мабуть, час уже пояснити, хто ж він насправді -- цей рудий чолов'яга. А буввін надсекретним агентом іноземної розвідки! Справжнього імені він не мав, лишекод -- "агент Z-003". Цей код поміж агентами його країни вважався одним ізнайпочесніших. Літера '^" означала повну довіру начальства, гарантувалащомісячну надбавку до основного заробітку й давала право мріяти раз на тижденьбез усякого контролю. А таке право в його країні мали навіть не всі міністри.Адже коли людина почне мріяти безконтрольно, вона неодмінно намріє щось дуже йдуже хороше, потім захоче це хороше втілити в життя -- а тут уже один крок дореволюції! Цього ж слова у тій країні боялися гірше від вогню, тому й трималивеличезний штат різноманітних агентів і не дозволяли нікому мріяти.

Звичайно, надсекретні агенти класу Z були винятком: за них ніхто не боявся, бовони мріяли тільки про найстрашніші й найогидніші речі.

Цифра 3 означала, що цей суперагент був не звичайний, а потомственний, третій вроду, тобто шпигунством заробляли на хліб і його батько та дід. Два нулі передцифрою свідчили, що цей агент усе бачить і помічає, бо дивиться завжди тільки вобидва ока.

Z-003, який за своє шпигунське життя викрав три тисячі сто п'ятдесят сімсекретних документів, поцупив у агентів-конкурентів сімсот тридцять однутаємницю, засадив до в'язниці сто сімдесят вісім безневинних людей, котрідозволили собі помріяти без дозволу верховної влади, й власноручно влаштувавдев'яносто дев'ять державних переворотів у далеких південних країнах, заразповертався додому після здійснення ювілейного, сотого перевороту і радісноочікував на підвищення.

Ви, любі читачі, напевне, дивуєтесь: а яким чином цей суперагент опинився внашому райцентрі? Що ж, послухайте!

Колись давним-давно, ще до революції, у містечку мешкав дід агента -- поміщик іледар. Він тільки те й робив, що спав, їв та обдирав бідняків. Тож коливибухнула революція, він відразу второпав: йому не простять його здирства. Невстигнувши навіть скласти валізу, дідуган чкурнув за кордон. А там, аби якосьпрохарчуватися -- працювати ж він не вмів! -- і подався в шпигуни, тим самимзапочаткувавши родинну професію. Коли ж помирав, то розказав онукові, що,тікаючи, закопав у саду свого маєтку скарб: золоті прикраси, діаманти й чималоінших коштовностей.

Відтоді Z-003 марив ними раз на тиждень, коли було дозволено. Тепер, коли внього випало кілька вільних днів після останньої операції, він вирішив,гарненько замаскувавшись, зазирнути до нашого райцентру та розшукати дідівскарб.

Він прикинувся туристом, що хоче познайомитися з нашою країною, й опинився вготелі Христофорового містечка. А щоб не марнувати час, суперагент за своєюшпигунською звичкою перш за все послав свого електронного горобця стежити замісцевими хлопчаками: раптом узнає щось цікаве!

То був один з його улюблених і перевірених методів шпигунства: хто ще, окрімхлопців, хоч де б вони мешкали, знає всі найпотаємніші таємниці, а то й навітьбільше?!

Горобець, зрозуміло, стежив не за всіма хлопцями підряд. Він вибирав тих, котріховалися подалі від дорослих і про щось таємниче шепотілись. Саме тому він почавнишпорити по околицях -- і натрапив на Христофора й Васька!

Підслухавши й записавши на мікромагнітофон усі їхні розмови про клей, горобецьпримчав до хазяїна. А той, коли прослухав запис, аж затанцював" по номеру: оттак щастя, от так радість! Хіба міг він сподіватись на таку дорогоцінну знахідкуу маленькому райцентрі! Та він і не уявляв собі раніше, що такий суперклей можеіснувати!

Зрозуміло, він вирішив поки що відкласти пошуки скарбу й зайнятися дорогоціннимклеєм. Невимовне щастя розпирало груди агента. Він відразу ж послав до шефаелектронного горобця-зв'язківця з терміновим донесенням про племінничків.Насправді ж там було зашифровано ось що:

Пане шеф!

Я трохи затримуюсь, бо натрапив на неймовірне відкриття. До вечора його вкраду іпривезу вам.

Вишліть грошей та жуйки.

Суперагент Z-003.

Після цього агент ліг на нерозстелене ліжко, щоб набратися сил перед тим, яквирушити на розшуки клею. Нараз погляд його впав на відривний календар, що висівколо дверей, -- і Z-003 радо зойкнув: сьогодні минув рівно тиждень відтоді, коливін мріяв востаннє. Отже, він може знову помріяти!

Агент із насолодою заплющив очі, уперся підошвами босих ніг у спинку ліжка -- ізагойдався на м'якеньких крильцятах мрій...

Спершу він помріяв про те, як можна використати клей. Зрозуміло, ніяких труб,ключок та будинків він клеїти не збирався. А от склеїти із багатьох-багатьохбомб одну здоровенну-прездоровенну, а тоді я-ак шарахнути! Ух! Тільки б курявата попіл від усіх непокірних на світі! Кр-расота!

А скільки прекапосних диверсій у тих країнах можна вчинити -- аж дух забиває! Заливай собі клей, приміром, у верстати, машини, всіляку іншу техніку -- от вамі тю-тю! Ррраз -- і заводи стоять, транспорт не ходить, харчова промисловістьгине -- а з ними й людоньки мруть та мруть собі! Ух!

А ще можна наробити клееметів -- і вперед, на війну! Солдатики до земліприлипають, відірватися не можуть, танки клякнуть, літаки в повітря не злітають!У-у-ух!

А ще можна!..

Та годі переказувати всі оті бридкі й страхітливі картини, які малюваларозбурхана уява суперагента. Він так захопився мріями, що аж схопився з ліжка тазабігав по номеру, не розплющуючи очей, вимахуючи руками й горланячи:

-- Б-бах! Бум-бб-бум! Та-ра-ррахх! Тр-рр-рах!

Він так розбігався, що з розгону вдарився головою об відчинені двері ванної -- івпав на підлогу. Очі його враз розплющились, він озирнувся кругом себе, згадав,де він, і знову плюхнувся на ліжко -мріяти далі.

Тепер він уявив себе в кабінеті свого шефа, та вже не біля дверей, як раніше, ав шефовому кріслі, за його столом. А шеф -- уже тепер колишній! -- стояв передним виструнчившись і рапортував;

-- Пане генерал! Прибув за вказівками!

Після тих слів Z-003 вийняв би із золотої скриньки дорогу сигару, відрізав бисрібним ножичком, поцяцькованим діамантами, її кінчик і недбало сіпнувгенеральським еполетом, що мало б означати: гей ти, дурню, тобі надається честьпіднести своєму хазяїнові запальничку!..

В агента нервово затіпалися плечі, ніби він уже відчув солодку вагу еполетів.

Бам-бам-бам! -- долинуло з вулиці.

Агент порахував удари привокзального годинника -- і встав: треба братися заділо.

Розділ сьомий

"ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"

Коли стрілка годинника на вокзальній вежі показала чверть на першу, до станціїважко підкотив столичний експрес. Тричі на тиждень він робив тут хвилиннузупинку, з нього скидали мішки з поштою, й експрес, поволі набираючи швидкість,рушав собі далі.

Сьогодні, окрім мішків, він привіз і пасажира, що траплялося не так уже й часто.Це був високий, стрункий, русявий юнак років двадцяти п'яти з голубими очима. Наюнакові були теж голубого кольору потерті джинси, старенька ковбойка в сіруклітинку, під якою вигравали треновані м'язи, а на плечі -- темно-синя спортивнасумка.

Прибулець спритно скочив з підніжки, не чекаючи, поки поїзд зупиниться, помахавна прощання провідниці, котра відповіла йому чарівною усмішкою, і, бадьоронасвистуючи, закрокував до готелю.

Вже через п'ять хвилин Яким Якович Євдокименко -- так звали юнака -- з великоюнасолодою хлюпався в гарячій ванні, змиваючи дорожну пилюку. Трохи згодом вінперейшов під прохолодний душ і, мліючи під його лоскотливими струменями,пригадав свою останню зустріч з Вікентієм Вікторовичем Семеновим.

...Яким Якович, котрий завжди прокидався о шостій, того ранку був вихідний. Вінпрокинувся лиш о сьомій і солодко ніжився в ліжку, коли раптом у його квартиріпролунав телефонний дзвінок. Євдокименко неохоче потягнувся до нічного столика,на якому поруч із розкритим томом "Британської енциклопедії" стояв телефон, іліниво зняв трубку:

-- Слухаю!

-- Пробачте, що турбую у вихідний, -- сказала трубка знайомим голосом полковникаСеменова, -- але тільки одне запитання: чи любите ви пташок?

От іще манера -- починати розмову із загадок! Ні, Яким Якович, звичайно, любив іповажав свого начальника, любив він і пташок, але спробуй розберись, коли тойжартує, а коли говорить серйозно. Щоправда, за роки спільної роботи Яким Яковичтвердо засвоїв: коли полковник Семенов починає розмову з несподіваного питання-- сталося щось важливе.

Євдокименко труснув головою, скинув залишки сну і спитав:

-- Яких пташок, Вікентію Вікторовичу?

-- Звичайних. Синичок, наприклад, повзиків, горобчиків.

-- Зрозуміло, люблю!

-- От і чудово! -- зраділа трубка. -- А ви часом не хочете поглянути на одиндуже рідкісний екземпляр горобчика?

-- Кого, кого? -- перепитав Яким Якович.

-- Го-роб-чи-ка! -- по складах повторив полковник.

-- Та невже й горобці тепер стали рідкісними? -- здивувався Євдокименко. -- Аджеїх усюди повно!

-- Ет, -- засміялася трубка, -- то горобці взагалі, звичайні, так би мовити. Ацей, кажу вам, дуже й дуже рідкісний і, мабуть, єдиний у світі.

"Ото ще вигадав! -- подумав Яким Якович. -- Ну що рідкісного може бути вгоробця?" Але в трубку сказав:

-- Ну, коли так, я б охоче поглянув на нього!

-- От і добре, -- пробасила трубка. -- Тоді швиденько вдягайтесь -- і до мене!Машина вже чекає.

Яким Якович поклав трубку, скочив з ліжка, наніс кілька вправних ударівневидимому противникові -- для розминки, поприсідав то на лівій, то на правійнозі й підійшов до вікна. Так і є: машина полковника вже чекала під домом.

Він хутко вмився, почистив зуби, надів джинси й ковбойку, мимохідь пригладивнеслухняний русявий чуб -- і вискочив за двері.

Всю дорогу в машині він думав, що б могло критися за словами полковника, але такнічого й не придумав...

Перед кабінетом Вікентія Вікторовича його зустрів секретар полковника й відразурозчинив двері:

-- Полковник чекає, проходьте, товаришу лейтенант!

Яким Якович чітким кроком зайшов у кабінет і виструнчився:

-- Лейтенант Євдокименко за вашим наказом прибув!

-- Який там наказ -- прохання, -- перебив його полковник. Він стояв коло вікна,спиною до Якима Яковича, і щось уважно вивчав на підвіконні. Нарешті вінобернувся й запитав:

-- Ну, як вам цей екземплярчик?

Лейтенант Євдокименко теж наблизився до вікна й побачив на підвіконні невеличкуклітку, в якій відчайдушне стрибав звичайнісінький горобійко, наче хотів грудьмирозбити грати й вирватись на волю.

-- Горобець як горобець, -- здивувався лейтенант. -- На волю пташці хочеться! --I Яким Якович хотів був просунути у клітку палець, та полковник перехопив йогоруку:

-- Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсім безпечно.

Лейтенант із подивом глянув на начальника, а той усміхнувся й мовив:

-- Добре вже, не буду вас більше інтригувати. Сідайте й уважно слухайте...

Виявляється, сьогодні вранці наші радари на кордоні зафіксували дивні сигнали:якийсь незрозумілий і незнайомий об'єкт з надзвуковою швидкістю наближався донашого кордону з явною метою порушити його.

У повітря негайно піднялися по тривозі три літаки-перехоплювачі -і через сімхвилин доставили на землю у спеціальному контейнері порушника.

Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли він,відкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнувруку, примовляючи: "Через наш кордон навіть горобець непомітно не пролетить!" --і хотів був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув і впавнепритомний...

-- Сильний електрошок, -- встановив лікар, оглянувши потерпілого. -- Три дніпостільного режиму.

Після цього заступник начальника застави був обережніший. Він надів гумовірукавиці, пересадив небезпечного горобця в невелику клітку, яку взяв у сина, --і за годину ця клітка вже стояла на підвіконні в кабінеті полковника Семенова.

Найкращі фахівці з електроніки й кібернетики швидко встановили, що горобецьнасправді є електронним роботом з програмовою поведінкою. Замість нутрощів йомубуло вмонтовано мініатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, кудиі з якою швидкістю летіти, а також капсулу для шифровок.

Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.

Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсім мало часу. Причому, окрімсамого тексту, фахівці відновили ще й усі події, котрі передували йогонаписанню, -- люди полковника Семенова вміли й це! Отож полковник тепер знавгеть усю біографію суперагента.

-- Ну як, лейтенанте, -- спитав Вікентій Вікторович, закінчивши розповідь, --беретеся за цей горішок?

-- Хоч зараз! -- виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже він давномріяв зійтись у двобої зі справжнім суперагентом найвищого класу! I от -- такачудова нагода! Нарешті лейтенанта чекають справжні небезпеки й випробування, ане дрібні операції по знешкодженню другорядних агентиків, котрі здавалисявідразу, тільки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.

-- Тоді тримайте! -- простягнув йому полковник квиток на експрес. -- Далі всезалежатиме від вас. Дійте! -- I Вікентій Вікторович на прощання міцно потис рукулейтенанта.

-- Хвилинку! -- зупинив його полковник уже біля дверей. -- Забув попередити:програму горобця ми, так би мовити, підправили: тепер він працюватиме на нас.Отже, стежте за ним -- і дійте!

...Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли він мився під душем. Бадьорий і свіжийпісля купання, він одягнувся і пішов на головпошту подзвонити ВікентіюВікторовичу.

Пошту лейтенант розшукав відразу, бо знав містечко, як свої п'ять пальців:дорогою, в експресі, вивчив його план. Він зайшов у будку міжміськоготелефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до приміщення поштивлетів горобець і вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.

Дівчата-телефоністки роззявили від подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встигпоговорити з полковником, хутко вискочив із будки й підхопив горобця на долоню.

-- Це мій вихованець, -- чарівно посміхнувся він до дівчат. -- Я його колисьпорятував від котячих пазурів, от він і полюбив мене.

-- Ах, яка добра і чуйна людина! -- щебетали дівчата за спиною в лейтенанта,коли він ішов до виходу з горобцем у руці. -- А який симпатичний!

Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха і вийшов на площу.Зайшовши за велику чавунну тумбу для афіш, він натис горобцеві на дзьоба.Пташине черевце розкрилось, і лейтенант видобув з нього солідну пачку грошей,пакет жувальної гумки й папірець. Гроші й гумку він засунув назад, а папірецьпочав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентові -- адже горобця,тільки-но Яким Якович вирушив у дорогу, відразу ж випустили. Він злітав до шефа,-- на кордоні його вже не затримували, -- і ось повертався назад. Але перш ніжлетіти до агента, він завернув до лейтенанта.

-- Так, так! -- кивав лейтенант, читаючи записку, в якій було ось що:

Любий мій племінничок Женя!

Якщо ти мені привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобі цукерку.

Цілую в носик.

Твоя тітонька.

Шифром Яким Якович володів не гірше від самого суперагента, тож невдовзі йомувдалося

прочитати:

Суперагент Z-003!

Якщо дістанеш клей, чекай підвищення в посаді.

Дій обережно.

Твій шеф.

"Хо-хо! -- посміхнувся подумки лейтенант. -- Так уже й дістав! Зачекай трошки, ісам зловишся разом з клеєм!" Він скатав папірець у кульку, засунув його вгоробине черевце і підкинув пташину вгору.

Розділ восьмий

ДОКАЗІВ НЕМА...

Христофор із Васьком, шукаючи Бевзя, оббігали все містечко, але той як у водувпав.

-- А ти певен, що клей і справді небезпечний? -- засумнівався Васько, колихлопці повернулися до нього додому, вирішивши почекати, коли Бевзь і йогодружочки зберуться на шкільному майданчику.

-- Питаєш! -- хмикнув Христофор. -- Адже Бевзь зовсім не вміє ним користуватися!Він, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хочкрапелиночку -- і хтозна-що трапиться. Він не зовсім висихає, якщо до нього непритулити якийсь інший предмет.

-- Ну й що? -- Васькові здавалося, що ця властивість клею не таїть ніякоїнебезпеки.

-- А те, що коли, приміром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, товідразу прилипне -- і назавжди! Тоді хоч ногу відривай!

"Щось не дуже віриться!" -- подумав Васько, та вголос нічого не сказав.

Нарешті пробило три години. У цей час Бевзева компанія збиралася на майданчику,і хлопці поспішили до школи.

Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гімнастичній колоді, вкопаній уземлю, сиділи двоє здорованів, недбало смоктали цигарки й про щось балакали.Бевзя поки що не було.

-- Давай заховаємося в кущах і почекаємо Бевзя, -- запропонував Христофор, івони з Васьком тихцем пролізли в чагарник, що ріс метрів за п'ять від колоди, заспинами здорованів.

-- Слухай! -- раптом прошепотів Христофорові на вухо Васько. -Вони, здається,про Бевзя балакають.

Хлопці затамували подих, нашорошили вуха -- і недаремно, бо почули ось що.

-- І де це Бевзь валандається! -- невдоволено мовив один.

-- Його за смертю посилати! -- кинув другий.

-- А здорово ми його тоді піддурили!

-- Еге ж, краще не вигадаєш!

-- Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-під приймача підкинули? Го-го-го!

-- Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!

-- А вона ж... Го-го-го!

-- Порожнісінька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи зколоди. -- Це все я придумав, -- похвалився один.

-- А я деталі дістав, -- додав другий.

-- Одне слово, ми -- розумнички! -- Вони обнялися і знову зареготали.

Із подальших балачок Бевзевих дружків хлопчаки зрозуміли, чому Сем так змінився.Виявляється, його знайомі зловили Бевзя в пастку.

Якось увечері вони сиділи на майданчику. Коло них на колоді стояв транзисторнийприймачці наживка". Насправді ж це був бракований корпус від приймача, набитийусякими радіодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованів був простий:хтось із хлопчаків попросить покрутити приймача, той розсиплеться -- адже корпусбув поламаний! -- і вони здеруть з "винуватця" гроші за "попсовану" річ.

І треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!

-- Можна покрутити? -- нерішуче запитав він, підходячи.

-- Та чого там, крути, пацан, не жалко! -- Вони переморгнулися.

Сем обережно торкнув приймача -- і злякано відскочив! Той після першого ж дотикурозвалився навпіл, і з нього посипались деталі.

-- Ага! -- загорлав один.

-- Ого! -- загорлав другий.

-- Зламав! -- загорлали обоє. -- Тепер плати четвертак, бо інакше!.. -- І двакулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.

-- Де ж я стільку дістану? -- жахнувся Сем.

-- У дружочків своїх! -- реготнув один.

-- У колег меншеньких, -- реготнув другий.

І хоч як Семові не хотілося обдирати малечу, іншого виходу він не бачив: мамакатегорично відмовила йому. Отак він поступово, наклавши на хлопчаків уже відомувам данину, спершу із Семена перетворився на Сема, а невдовзі став Бевзем.

Щоправда, в глибині душі він дав собі слово: тільки-но виплатить борг, відразувідмінить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованців...

-- Ну й ну! -- Васько та Христофор переглянулися. -- Треба йому розказати всюправду! -вирішили вони.

Аж тут з'явився і сам Бевзь.

Христофор і Васько вилізли із своєї схованки і підійшли ближче до компанії.

-- Семе! Можна тебе на хвилинку? -- тихо покликав Христофор.

-- Чого вам, шмаркачі? Грошики принесли? Давайте!

-- Нема в нас грошей, -- виступив наперед Васько. -- Ще не дістали.

-- Чого ж тоді приперлися? -- підвівся з колоди Бевзь. -- Шпигуєте за мною,хочете директорові настукати? А от я вас! -- І він зробив крок до хлопців.

-- Нікому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Підійди надві хвилини, -попросив Христофор.

-- Тобі ж краще буде! -- додав Васько.

-- Що-о-о?! -- ревонув Бевзь від такого зухвальства. -- Ви мене залякувати?! --Він підсмикнув рукава на курточці й посунув на хлопців, які лише від самогоБевзевого вигляду так і заклякли на місці.

А здоровані від реготу аж попадали на землю й задри?али ногами, гукаючи вслідБевзю:

-- Ой, Бевзику, надають же тобі малявки! Ех-хе!

-- Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!

Кпини приятелів ще більше розлютили Сема, й він вирішив, що тільки розквашеніноси й

підбиті очі знахабнілої дрібноти зможуть повернути його авторитет.

От він наблизився до них упритул...

От уже розмахнувся -- і...

Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за підняту руку. Бевзь рвучкоозирнувся -- і похолов: за спиною в нього стояв дільничний міліціонер, а біляколоди на землю осідала хмарка куряви, яку зняли його дружки.

-- Бійку затіваєш? -- грізно запитав дільничний.

-- Та що ви, товаришу міліціонер! -- перелякано закліпав Бевзь. -Це я так...прийомчики показую. Правда ж? -- благальне глянув він на хлопчаків.

Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлігуби й ледь видобув із себе:

-- Еге... прийомчики... Ми самі попросили...

Дільничний, не дуже вірячи, оглянув друзів, знизав плечима, але руку Бевзевувипустив і покрокував собі далі у своїх важливих міліцейських справах.

-- Дякуйте долі, -- для авторитету грізно просичав Сем, коли постать дільничногосховалася за рогом. -- А то було б вам!

Насправді ж від його люті майже нічого не лишилося: що не кажи, а хлоп'ята --молотки, не виказали його!

-- Дарма ти наскакуєш на нас, -- відразу посміливішав Христофор. -- Ми тількихотіли тебе спитати: ти взяв наш клей?

-- Який клей? Ніякого клею я не брав, ніякої вашої каністри не бачив! -- кинувБевзь і викрив себе з головою: він сказав про каністру, хоч хлопці ні словом непрохопилися про неї.

Бевзь відразу зрозумів свою помилку і, хоч було вже пізно, вирішив віднікуватисьдо кінця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтів:

-- Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?

-- Просто він дуже небезпечний! -- перебив його Христофор. -Клеїть геть усе, і-- мертво!

-- Бреши! -- гигикнув Бевзь.

-- Я не брешу, а знаю точно, -- образився Христофор за таку недовіру до йоговинахідницького генія. -- От приклеїшся до чогось -і привіт! Так і житимешприклеєний!

-- Ти мені баки не забивай, -- гримнув Бевзь. -- Мені собак на шию не навісиш!Нічого я не брав -- і квит!

-- Брав! Брав! -- вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тільки зараз збагнув,що так само, як і Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнівластивості клею.

-- Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! -- махнув Бевзь недбало рукою іподався геть.

Хлопці теж пригнічено посунули по домівках, так і не розповівши Семові, якпідступно підманули його дружочки.

А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обіцяв йому тато,така довга й важка, що про неї і згадувати не хотілося...

Крім того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторію,закинув ключа в річку, а для певності ще й набив на двері дві дошки навхрест.

-- Отак, щоб знав! -- сказав він синові. -- Вчи краще уроки і не марнуй часу навсякі забавки. Розділ дев'ятий

"СЬОГОДНІ УРОКІВ НЕ БУДЕ!"

Учорашній день був невдалим для всіх наших героїв.

Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторію і суперклей, чудо нашого віку, татак і не зміг поки що повернути його.

Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарешті зійтися з ним віч-на-вічу двобої.

Та й сам суперагент досі не виконав своєї обіцянки шефові -- до вечоразаволодіти винаходом Христофора Тюлькіна.

Одне слово, цей день став днем суцільних невдач, а як відомо, здебільшогоневдачі потроюють сили справжніх героїв -- і вони зрештою досягають мети.Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднішній...

До початку уроків лишалося півтори хвилини, коли Христофор кулею влетів нашкільне подвір'я. Але потрапити сьогодні у клас йому не судилося. I не тому, щовін запізнився: сьогодні у клас не потрапив жоден учень, навіть ті, які щодняприходять чи не за годину до дзвінка. Та що там учні! Навіть учителям на чолі здиректором сьогодні не судилося щедрою рукою роздавати п'ятірки та одиниці,записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетників за двері. I все черезте, що...

А втім, навіщо поспішати? Розкажемо по порядку.

Отож за півтори хвилини до дзвінка Христофор влетів на шкільне подвір'я -- іпотрапив у справжній людський вир.

Учні всіх класів, від першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилисяперед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балів на десять, а то й більше.

Поміж учнями, ніби торпедні катери, сновигали вчителі, і там, де вони прорізалиучнівський океан, на кілька секунд, наче слід за кормою, западала тиша. Та вартобуло вчителеві віддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.

-- Що сталося? -- спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїхпроштовхатися не зміг, а розібрати хоч кілька слів у цьому ревищі не зміг бинавіть і найдосконаліший космічний прилад.

-- Свобода, пацан! -- весело гукнув десятикласник і насунув Христофорові на носакашкет. -Уроків не буде! Ур-ра! -- I, наче первак, пострибав на одній нозігеть від школи.

Христофор поправив збитого кашкета і враз помітив за кілька метрів від себе, угустій юрбі, Васька. Їхні погляди зустрілися, Васько щось загукав. Та хіба тутпочуєш! Христофор на митах показував другові: давай сюди, вибирайся -- і Васькопочав проштовхуватись до нього.

Це йому вдалося напрочуд легко -- він вилетів з натовпу, наче корок з океанськихглибин.

На його курточці не вистачало двох ?удзиків, берет з'їхав на потилицю, на одномучеревику теліпався обірваний шнурок. Але Васько сяяв, як мідний п'ятак.

-- Живемо, Тюля! -- затанцював він навколо Христофора. -- Сьогодні урокам --привіт!

-- Зачекай, -- ухопив його за комір Тюлькін, -- заспокойся й поясни нарешті: щодіється?

-- Як? -- витріщився на нього Васько. -- Ти досі нічого не знаєш?! -- І,вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повітря, почав розповідати.

Виявляється, трапилося ось що.

Першою, як і належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двічіповернула ключ у замку вхідних дверей і потягла за ручку. Двері не відчинилися!Тьотя Клава ще кілька разів крутнула ключем і вже з усієї сили шарпнула двері.Наслідків -ніяких! Тоді вона почала сіпати їх туди-сюди, штовхати ногами,кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всіх отих силкувань було байдуже!Тоді вкрай знесилена тьотя Клава сіла на східці й гірко заплакала.

Тут і застав її директор -- він завжди приходив другим. Вислухавши поясненняприбиральниці, директор усміхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час іна пенсію". Він узяв ключ і впевнено підійшов до дверей...

Як ви, напевне, вже здогадалися, він зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто-- анічогісінько

не зробив.

Такої ж самої невдачі зазнав і вчитель фізкультури, колишній майстер спорту зважкої атлетики. Правда, його старання дали певні наслідки: він відірвав двернуручку, зігнув ключа так, що він уже не виймався із замка, і разом з чималимкуском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою і номером школи.

Нічим не зміг допомогти навіть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар містечка, підрукою якого починали тремтіти найскладніші замки й запори і з покірнимдзенькотом розкривалися.

Тим часом двір поступово заповнювали учні та вчителі, і кожен намагався тежприкласти свої сили, аби вивести школу з несподіваної халепи.

-- Спокійно! -- увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. --Тільки спокійно, без паніки!

По його розгубленому обличчю було видно, що ці слова він повторює насамперед длясебе: він таки справді не знав, що ж його вдіяти!

Раптом пролунав писклявий голосочок:

-- А давайте я спробую!

З натовпу вийшов не по літах дрібненький, але поважний першак.

-- Ти?! -- глянув здивовано директор.

-- Я, -- кивнув той. -- Ви мене трошки підсадіть, а я в кватирку залізу. Онобачите -- відкрита. Може, двері хто ізсередини замкнув.

Директор, а за ним і всі вчителі зиркнули туди, куди показував першак, і такисправді побачили відчинену кватирку. Іншим разом за таке порушення директор,мабуть, оголосив би тьоті Клаві догану, та сьогодні...

Фізрук однією рукою підняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилинуз-за дверей пролунало:

-- Нічого тут не замкнено, я повертаюся!

-- Вертайся, -- погодився директор і додав: -- Та відчини нам хоча б вікно.

-- Не треба, я сам, -- гордо відхилив першак допомогу фізрука, вправнозістрибуючи на землю.

Тепер до школи можна було потрапити через вікно. Але ж хіба міг директор -- вилишень уявіть цю картину! -- дозволити заходити у безмежний світ знань черезвікно?! Та й як би виглядали вчителі, котрі перелазили б через підвіконня? Щосталося б з їхнім педагогічним авторитетом? І директор прийняв єдино правильне втакій ситуації рішення. Перекриваючи галас, він склав долоні рупором, зібрав усісили й гукнув:

-- Сьогодні уроків не буде! Всім -- додому!

Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярів, ударило вшибки, аж ті задзвеніли, і за мить шкільне подвір'я спорожніло.

На ньому зосталися самі відірвані ?удзики, загублені значки, обривки шнурків тапершаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок і ніяк не моглизрозуміти: як може таке бути, щоб не було уроків?!

Христофор і Васько вирішили піти гарненько обмізкувати, як виманити у Бевзясуперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школі. Але нічого в них не вийшло.

На центральній площі, біля головпошти, вони побачили натовп і, зрозуміло,подалися туди.

З розмов хлопці дізналися, що вночі хтось якимсь чином прикріпив до асфальтумотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, -- і все містечко зосталосясьогодні без газет. А мотоцикл зрушили з місця лише після того, як з коліспозрізали покришки.

Узнали хлопці й про інші дива.

Так само, як і в школі, не відчинялися двері райвідділу міліції, тож уранцічерговим довелося

вибиратися крізь вікно, на що пішло чимало часу: адже вікнобуло за?ратоване!

Чиясь невидима рука поз'єднувала між собою всі човни на річці -і тепер десятеродужих дядьків ось уже другу годину розпилювали їх ножівками...

Та що там казати! Чудес, котрі очікували мешканців містечка сьогодні вранці,було вдосталь!

Сумнівів не залишалось: такого накоїти міг лише Христофорів суперклей, щопотрапив до рук Бевзя та його компанії. А що тут приклали руку і його дружки --Христофор та Васько були переконані. Хлопці чули, що вночі хтось приклеївсторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якій він куняв, апотім поцупив ящик горілки, мішок цукру й коробку вершкового масла.

Ясно, що тут діяли здоровила, бо навіть Бевзь, при всій своїй силі, не виваживби на плечі мішок цукру, та й не пішов би він на такий злочин.

Все було зроблено так блискавично і вправно, що сторож, якому довелося вісімхвилин вилазити з кожуха та штанів, нічого не помітив, коли в самих трусах забігза магазин.

Але ж хіба могли хлопці сказати комусь про свій здогад? Де там! Та за це такеможе бути, таке, що ой-ой! Тож друзі перезирнулися й гайнули щодуху подалі віднатовпу шукати Бевзя.

На цей раз їм пощастило.

Неподалік від головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Він весело мугикавсобі під носа та уважно прислухався до розмов, котрі прудкий вересневий вітерецьдоносив з площі аж сюди.

-- I після цього ти скажеш, що не брав клей?! -- відважно підступив до ньогоХристофор.

-- Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? -витріщився зудаваним подивом Бевзь.

-- Не придурюйся, краще віддай, -- підтримав друга Васько.

-- А то що буде?

-- Заявимо в міліцію!

-- Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщонавіть я взяв його -ну й що з того?

-- Відповідатимеш за все! -- вигукнув Христофор.

-- Я? -- нахилився до нього Бевзь. -- Жартуєш, Тюлечко. Відповідатимеш ти.

-- Чому? -- здивувався Тюлькін.

-- А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От і відповідай! -- I Бевзь, полишившиотетерілих хлопчаків посеред вулиці, покрокував на площу.

-- Стій! -- Друзі кинулись йому навздогін. -- Ми ще не все тобі сказали!

-- Ну, що вам іще! -- невдоволено повернувся до них Бевзь.

-- А те, -- почали друзі в один голос, -- що твої дружочки ошукали тебе!.. -- Ірозказали, перебиваючи один одного, історію з приймачем, яку підслухали в кущах.

-- Вигадали, мабуть, -- не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопці скінчили.

-- А ти сам спитай у них і побачиш, -- запропонував Васько.

-- І запитаю, -- пообіцяв Бевзь, -- неодмінно запитаю! -- Він крутнувся накаблуках і побіг на площу.

Розділ десятий

НЕСПОДІВАНЕ ЗНАЙОМСТВО

Можна тільки уявити, який розпач охопив друзів, коли й цього разу їм непощастило повернути

клей! Вони ще довго стояли мовчки, потім Христофор зітхнув імовив:

-- Ех, коли б не тато!

-- А що тато? -- глянув на нього Васько.

-- Так він же замкнув мою лабораторію.

-- А до чого тут вона?

-- До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.

-- Щось я не дуже розумію, -- Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, незбожеволів від розпачу?

-- Не зиркай так, зі мною все гаразд, -- перехопив його погляд Тюлькін. --Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який міг бирозклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталосякілька невеличких дослідів.

-- Справді, не пощастило, -- зітхнув Васько. -- Ну, добре, ходімо до скверу,подумаємо, що його далі робити.

Незважаючи на сонячну погоду, майже всі лавки у сквері були порожні. Лиш деіндесиділи з газетами та книгами кілька пенсіонерів та молодих жінок з немовлятамина руках і в дитячих колясках.

Хлопці вмостилися на лаві під розлогими вербами, гілки яких звисали аж до землі,утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, і друзі вибрали її невипадково: зараз їм хотілося побути на самоті, а сюди навряд чи хто мігзабрести.

Вони сиділи й мовчали.

Раптом чиясь рука розсунула вербові батоги -- і перед хлопцями з'явилося обличчячоловіка років п'ятдесяти...

Спершу вигулькнула акуратна сива борідка, за нею -- такі ж самі вусики, а там іневеличкий гострий ніс та темні гострі очі, які, запримітивши хлопців, тої жмиті розгублено закліпали.

-- Дуже вибачаюсь, -- проказала сива голова, -- я вас не потурбував?

-- Та чого там, -- не дуже ввічливо махнув рукою Васько.

-- Дякую, -- зраділа голова, і крізь гілки прошилася середня на зріст чоловічапостать.

Перше, що кинулося хлопцям в очі, -- це одяг чоловіка. На ньому був гарнийдорогий костюм із сірої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не меншмодний галстук. З-під ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневіновенькі туфлі, визирали махрові шкарпетки, а на руці в нього висів розкішнийплащ на хутряній підстьожці. Так модно й шикарно в їхньому містечку не вдягавсяніхто.

"Мабуть, приїжджий", -- здогадався Христофор, і його враз охопило почуттягостинності, притаманне всім жителям невеличких райцентрів.

-- Прошу, заходьте! -- підвівся Христофор назустріч.

-- Дякую, я вже зайшов, -- ?речно вклонився чоловік.

-- Сідайте, будь ласка, -- запросив Тюлькін, наче був хазяїном лави, а вербовийнамет -- його домівкою.

Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сів на лаву й лагідним голосомпоцікавився:

-- Я вам часом не заважаю?

-- Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно раді, -- почервонів Христофор, бо досімайже не чув, щоб дорослі так чемно зверталися до хлопців його віку.

-- Тоді давайте, молоді люди, знайомитись, -- усміхнувся сивобородий іпростягнув хлопчакам по черзі руку, -- Євген Євгенович Бублик, науковийпрацівник.

-- Василь, -- почервонів Васько теж.

-- Христофор Тюлькін, -- ледь не згорів Тюля, бо довелося вголос вимовити отененависне ім'я та прізвище, і щоб якось відвернути від них увагу незнайомця,додав: -- А ви, бачу, не з нашого міста?

-- Вгадали, добродію, я із столиці.

-- А якою наукою ви займаєтесь? -- не втримався Христофор, котрий уперше в життібачив на власні очі справжнього науковця, та ще -- із самої столиці!

-- О! -- мовив загадково чоловік, -- Це велика таємниця! -- I обличчя йогозасяяло такою вдоволеною усмішкою, що хлопцям страшенно закортіло розгадати цютаємницю.

Так, ви правильно здогадалися: це був ніякий не Євген Євгенович Бублик і зовсімне із столиці, а тим паче -- не науковець! Це був суперагент Z-003, і радів вінзараз тому, що натрапив на хлопців, які йому саме й були потрібні!

-- Ой, ну скажіть, будь ласка! -- не втримався Васько. -- Ми нікому-нікому! Слово честі!

Незнайомець пустив у вуса найчарівнішу посмішку, на яку тільки був здатний:

-- Коли так -- скажу: я -- всесвітньовідомий академік, а до вашого містечкаприїхав трохи відпочити від столичної суєти та всесвітньої слави. Знаєте, якетам життя: репортери, інтерв'ю, радіо, телебачення. Та що там казати, важконосити таку, як у мене, славу. -- I академік стомлено зітхнув.

Хлопці просто зомліли від нечуваного щастя: вони сидять поруч із такою видатноюлюдиною!

Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть -- можуть навітьторкнутися, навіть віталися за руку.

Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькіна ліктем у бік і прошепотів:

-- Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Більше такої нагодиможе й не трапитись у житті.

Христофор трохи повагався, тоді зважився, набрав повні груди повітря й однимдухом виклав Бубликові-агенту все-все про свій суперклей.

Тепер настала черга академіка мліти від щастя: цей клей, як він і уявляв собі,був безцінним скарбом для його майбутньої кар'єри, і можливості клею видавалисяйому таки справді необмеженими! Тож тільки-но Христофор скінчив свою розповідь,суперагент підскочив, ухопив хлопчака за плечі і, дивлячись йому просто в очі,суворим голосом запитав:

-- Все, що ти розповів, -- правда?

-- Найправдивіша правда! -- вдарив себе в груди Тюлькін.

Академік відпустив його плечі й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликалов нього жодного сумніву: бути йому генералом!

Перевівши подих і взявши себе в руки, агент сказав:

-- Христофор Тюлькін! Мушу вам урочисто заявити від імені Академії наук: ви --геній! Обіцяю вам при свідках, -- він тицьнув пальцем у Васька, -- що першимрекомендуватиму вас до обрання в академіки.

-- А школа? -- трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсімсподобалася другорядна роль свідка.

-- Що школа! Пхе, -- махнув рукою Бублик. -- Школа -- дурниця. Я сам лише трикласи скінчив.

Васька трохи здивувало, що всесвітньовідомий академік має лише трикласну освіту,але чого не буває серед учених мужів? Вони ж такі диваки, як розповідавХристофор.

А Христофор просто шаленів від радості. В його уяві замиготіли захоплюючікартинки. Ось його в чорному лімузині з почесним ескортом везуть по столиці вАкадемію! Ось поважні сиві академіки влаштовують йому при зустрічі овацію, а сампрезидент Академії чіпляє йому на груди орден! Ось він направо й наліво роздаєавтографи, інтерв'ю, а за ним біжать

кінорежисери і фіксують на кіноплівку коженйого рух -- для нащадків! Ось він, славетний і величний, прибуває з візитом урідну школу...

-- Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! -- долинув до нього, наче з космосу, голосБублика, і Тюлькін повернувся до дійсності. -Христофоре, тепер ви муситеоблишити ваші дотепні витівки з човнами та дверима й негайно принести мені клей:я власноручно відвезу його в столицю!

-- У мене його нема, -- схлипнув Христофор і відвернувся.

-- Як нема?! -- вдруге підскочив Бублик. -- Ти його весь витратив на своїбезглузді жарти?!

-- Як ви могли про нас таке подумати! -- образився за друга й за себе Васько. --Це не наші жарти, а Бевзя та його компанії. Вони поцупили клей.

-- Але це не так страшно, -- додав Христофор, -- у мене є зошит, де я записавйого рецепт.

-- Неси, -- перебив його не дуже ввічливо академік, -- неси негайно! Я почекаютут.

Христофор стрілою помчав додому. Та за кілька хвилин він повернувся. Ноги йогозапліталися, а руки були порожні!

-- Де зошит? -- ревонув суперагент, мрії котрого небезпечно похитнулися й малиось-ось розсипатись. -- Де він?!

-- Нема... -- ледь вичавив із себе Тюлькін і, вже не стримуючись, гіркозаплакав.

-- Цить, дівчисько! -- гарикнув на нього академік. -- Нюні потім розпускатимеш,а зараз справу треба робити!

Приголомшені несподіваним провалом, хлопці навіть не звернули уваги, як змінивсятон розмови Бублика, а Христофор взагалі майже не чув його. Річ у тім, що зошитз його ідеями і записами загинув зовсім безглуздо. Мама Тюлькіна, ЛукеріяЛуківна, вирішила вже не вести свого зошита із записами про вміст шухлядочок,ящиків та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, і це була ніякане забудькуватість. Тому Лукерія Луківна взяла та й спалила зошита, щоб і незгадувати про всі прикрощі, які принесла їм ота історія. Але треба ж булотрапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошитибули, як дві краплі води, однаковісінькі -адже в містечку лише один магазинканцтоварів! -- а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерія Луківна не наділа.

Так безславно загинув для світової науки знаменитий зошит винахідника ХристофораТюлькіна!..

Зрештою Христофор заспокоївся: нічого, він ще молодий, в нього все ще попереду .Та й клей не втрачено: треба лише відібрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошлеклей в столицю на аналіз, а там, будьте певні, розберуться в його складі! ДоХристофора поступово став повертатися святковий настрій.

-- Так у кого, ти кажеш, клей? -- прискіпливо допитувався Бублик.

-- У Бевзя, -- відповів Христофор і описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.

-- Він у мене потанцює! -- загрозливо сказав Бублик, підводячись, аж у хлопцівмороз поза шкірою пішов. -- Ну, от що: ви йдіть додому, а я вже якось відшукаювашого Бевзя, будьте спокійні.

-- Ми з вами! -- вигукнув Васько, та академік відмахнувся:

-- Сидіть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечері зустрінемось на цьому самомумісці.

Розділ одинадцятий ПЕЧЕРА ЗЛОДІЇВ

Так уже дивно складається в житті: коли в тебе зовсім нема часу, коли тизавалений уроками та домашніми клопотами, тоді здається: якби хоч один вільнийдень, веселився б з ранку й до ночі! Та коли раптом випадає такий день -- скоровже й не знаєш, чим себе зайняти.

Так сталося і з нашими друзями. Вони з півгодини поганяли м'яча, покаталися насамокаті, зіграли партію в шахи -- і вже не знали, що його робити.

-- Може, пообідаємо? -- запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майженічого не їли.

-- Можна, -- погодився Христофор.

Лукерія Луківна ніби знала, що до них завітає гість, і наліпила цілу горувареників: здавалося, їх і за три дні не з'їси!

-- Тільки пальчики оближете та ще попросите, -- посміхнувся Сидір Силович, колиХристофор висловив йому свій подив з приводу великої кількості вареників.

I він не помилився.

За якихось півгодини на столі лишилися самі порожні тарілки, а хлопці, важковідхилившись на спинки стільців, лише сопіли.

-- Ну от, -- пораділа їхньому апетиту Лукерія Луківна, -- а ви боялись! -- Воназиркнула на годинник і сплеснула руками: -- Сидоре, на роботу запізнюємось!Поможи мені швиденько посуд помити, й біжімо!

-- Ми самі помиємо, -- сказав Васько, зрадівши нагоді зайвий раз потренуватися йзробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвітньовідомого мандрівника.

-- Помиємо, помиємо, -- підтримав друга Христофор, бо зрадів, що батьки вжейдуть і вони з Васьком лишаться самі. -- Ідіть уже, а то спізнитесь.

Лукерія Луківна вдячно посміхнулася хлопчакам, поправила зачіску і, взявшичоловіка під руку, заспішила на роботу...

-- А що тепер? -- поцікавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухоостанню тарілку.

-- Може, до печери зганяємо? -- запропонував Васько.

-- А встигнемо до вечора?

-- Встигнемо, гайда!..

Печера знаходилась у лісі, що прилягав до містечка, в невеличкому ярку. Про неїніхто, крім Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили йогопоросли таким колючим, непролазним чагарником, що годі було й думати продертисякрізь нього. Та хіба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай і колючий,справжніх дослідників!

Свого часу Христофор та Васько витратили чотири дні, а таки продерлися крізьхащі. Вони прорізали в чагарнику невеличкий лаз -ото тренування для майбутньогомандрівника! -- по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дістатися до ярка.І нагородою хлопцям за наполегливість стало відкриття справжньої печери.

Вхід до неї зяяв на майже прямовисному схилі ярка метри за два від підніжжя.Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бік ярка, стояла старезна сухаосика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вонанаполовину прикривала отвір-вхід.

Коли хлопці побачили отвір і Васько спробував був залізти в печеру, стовбурраптом голосно зарипів, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встигзіскочити, тож нічого страшного не трапилось. Але надалі друзі діяли вжеобережніше. Вони розшукали кілька грубих гілляк і підперли ними осику, корінняякої вже струхлявіло. Після цього вони спершу обережно, а потім дужче й дужчеспробували розхитати стовбурище, та підпорки тримали його міцно. Тепер можнабуло лізти в печеру.

Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у ній легко могли розміститисячоловік чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинисті зеленкуваті стіни були сухі,міцні, наче з каменю. Від входу видно було весь ярок від початку й до кінця.Одне слово, про таку знахідку можна було тільки мріяти!

Хлопці вирішили обладнати в печері свій штаб і тренувальну базу для Васька,майбутнього уславленого мандрівника. Але відкриття сталося наприкінці літніхканікул, почалися заняття у школі, футбол, телевізор, друзі та однокласники, --і Христофор та Васько незчулися, як наблизився кінець вересня. Тож нема нічогодивного, що вони досить довго не бували в ярку.

І от зараз хлопці стояли перед печерою, сподіваючись чудово провести час до тієїпори, коли Євген Євгенович Бублик таки відбере клей у Бевзя.

- На штурм! - скомандував Васько і перший подерся по стовбуру вгору. За митьвін уже зник в отворі, і тільки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лізтислідом, як із печери почувся здивований зойк, і звідти вистромилась голова йогодруга:

- Швидше сюди! Тут таке, таке!..

Христофор, як тільки міг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери -і прикипів до місця: у їхній печері, в найдальшому кутку попід стінкою, стоялакоробка вершкового масла, на ній ящик з горілкою, а поруч - мішок цукру, -все, що було вкрадено з магазину!

- Так от де їхня схованка! - вигукнув Христофор. - Що ж нам робити?

- Розшукати Євгена Євгеновича, - запропонував Васько. - Він порадить.

Друзі вибрались назовні й помчали назад утричі швидше.

Вони вже майже добігли до околиці, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!

- Від вовчика тікаєте? - єхидно поцікавився він. - Чи зайчика злякались?

- Пропусти, - сіпнувся Христофор, - ніколи нам.

- Диви, який зайнятий! І куди ж ти, Тюлечко-кілечко, так спішиш? Віршиканазавтра вчити, аби двійочку не вклеїли? - не відступав з дороги Бевзь.

- Віршика не віршика, а скоро тобі буде ого-го!

- Що ти маєш на увазі? - перелякався Сем.

- А ми бачили, де ти зі своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!

- Ну, ти, - обурився Сем, - говори та не заговорюйся! Який іще там магазин?

Переляк і здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч і поспішав, докладно розповів йому все.

- От вам слово, хлопці, щоб я на цьому місці провалився, щоб мене пацюкизагризли - не знав я нічого про магазин!- присягнувся Сем. -Я думав: клей їмтреба, щоб пожартувати!

- Дожартувався! - кинув Васько, а Христофор аж підскочив:

- Ага! От ти й признався, що вкрав мій суперклей.

- Та признаюсь, признаюсь, - махнув рукою Сем у повному розпачі. - Та заразтреба швидше розшукати отих негідників, треба негайно щось робити!

- Ми знаємо що! - гордо проказав Васько. - Побігли, Тюля!

- І я з вами, - напросився Сем.

Майже годину трійця нишпорила по всьому містечку. Нарешті їм пощастило: в одномуз провулків вони наштовхнулися на Євгена Євгеновича.

- Що, молоді люди, не сидиться? - посміхнувся той. - На жаль, нічого втішногопоки що не можу вам сказати.

- Скоро скажете, - виступив наперед Христофор і гарячкове почав розповідатиБубликові про Бевзя, про вкрадені продукти й про те, що клей потрапив до рукБевзевих дружочків -Рубильника та Бегемота.

- Які вони на вигляд? - грізно спитав Бублик у Сема.

- Клей у Рубильника, він верховода, - поквапливо пояснив Сем. -Худющий такий,довготелесий, увесь час навколо очима нишпорить. Голос хрипкий, неприємний, аобличчя червоно-сизе й припухле: дуже пиво любить.

- Досить, годі! - обірвав його академік. - Все зрозуміло. Чекайте мене налаві й нікуди не йдіть. Я все беру на себе, а вас повідомлю, коли треба буде!

Розділ дванадцятий

ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНІК

Перш ніж вирушити на розшуки Рубильника, суперагент заскочив до готелю, щобзмінити зовнішність. Про нього вже знали троє хлопців, а Z-003 поклав собі заправило: якщо тебе знають більше трьох осіб -міняй зовнішність!

Замкнувшись у номері, агент-академік присів над чемоданом і заходивсяпереглядати свої речі.

- Так, бабуся-пенсіонерка не підійде, - відклав він сиву перуку, спідницю йстареньку кофтину.

- Солдат у відпустці - теж, -полетіла слідом за кофтиноюєфрейторська форма, - А оце, здається, в самий раз! - агент задоволено діставіз чемодана вузлик, на якому була бірка з написом "Слюсар-сантехнік".

Він розв'язав вузлик і розклав на ліжку заплямовані парусинові штани, картуз ізполаманим козирком, пару нечищених черевиків і подерту куфайку, з лівої кишеніякої визирала голівка пляшки.

- Так, це те, що треба! - задоволено посміхнувся г-003, уважно оглянувши всеначиння. Він хутко вбрався, постояв трохи перед дзеркалом, надаючи обличчювиразу байдужості до всього, що відбувається навколо, й пішов до виходу.

На східцях він зіткнувся з русявим струнким юнаком. Той поглядом зміряв агента зніг до голови й запитав:

- Папашо, сірничка не даси?

- Некурящий, - входячи в нову роль, недбало кинув суперагент-сантехнік.

Юнак з досадою здвигнув плечима й пішов східцями на другий поверх. Насправді несірники були йому потрібні. Адже Яким Якович - а це був саме він! - ніколи вжитті не викурив жодної сигарети. Просто він навмисне зупинив на мить агента, іот тепер у нього в кишені вже була магнітна стрічка із записом голосу Z-003,картка з аналізом його крові та відбитки пальців агента - для картотеки.

А суперагент ішов вулицею і подумки радів, що перша зустріч ніякої підозри невикликала, отже він замаскувався надійно!

Агент крокував собі хиткою ходою, - так, на його думку, завжди ходятьсантехніки, - й уважно зиркав туди й сюди правим оком. Річ у тім, що в це окобуло вмонтовано спеціальний пристрій із записом даних про зовнішністьРубильника. Цей пристрій оглядав усіх перехожих, порівнював їхню зовнішність зісвоїми даними і, коли вони співпадуть, - мав послати агентові у вухо сигнал. Отг-ООЗ і йшов собі спокійненько, пильнуючи лівим оком за дорогою, щоб раптом невтрапити під машину.

Z-003 уже був обійшов усі центральні вулиці, так і не почувши сигналу, колираптом пригадав Бевзеві слова про те, що Рубильник дуже любить пиво, - іподався на околицю, де, як він знав зі свого шпигунського довідника, найчастішетрапляються пивні точки.

Біля кожної точки він зупинявся на кілька секунд і по черзі наводив око-пристрійна любителів пива. Чимало з них ніби нагадували Рубильника: такі ж зсутулені, зчервоними припухлими обличчями. Та пристрій мовчав - і агент ішов далі. Щоб невикликати зайвої підозри, йому щоразу доводилося випивати кухоль пива, тож недивно, що після п'ятої точки він уже ледве пересувався і міг більше невихилятися навмисне: хода його й так зробилася хиткою.

Раптом, звідки не візьмись, йому на плече сів електронний горобець.

- Прилетіла, пташечко! - зрадів той. - Ну, показуй, що принесла. - Вінквапливо розкрив горобця й аж вискнув від радості, побачивши гроші та жуйку.

- Тепер вони в мене швидко все позабувають! - промовив суперагент, розкладаючипакетики з гумкою по кишенях. Жувальна гумка теж була одним із йогонайулюбленіших засобів шпигунства: по-перше, для підкупу, а по-друге, дляліквідації свідків. Агент знав, що багато хлопців люблять жувати гумку, а відпостійного жування дитячий розум тупішає, мозок працює ліниво - і дитина,зробившись дурником, забуває про все на світі, окрім гумки, звичайно. Отак задопомогою гумки г-003 намірявся ліквідувати наших хлопців.

Коли ж він прочитав листа від шефа, то тільки зловтішне посміхнувся: "Ач,підвищення за клей обіцяє! Та я, викравши клей, генералом стану, хо-хо!" - І,забувши про конспірацію, голосно розреготався.

У піднесеному настрої Z-003 почвалав далі. І не встиг він наблизитись дочергової пивної бочки, як у вусі його пролунав сигнал. Агент стрепенувся йпобачив просто перед собою Рубильника. Z-003 відразу зосередився, висмикнув зіштанів давно непрану сорочку без ?удзиків, поправив у кишені пляшку, щоб їїможна було помітити ще здалеку, й підійшов до молодика.

- Ех, і гарно ж, мабуть, у такий вересневий деньок пивка попити! - заговоривагент, сідаючи на лаву поруч із Рубильником.

Той важко повернув голову, втупився каламутними очима в непроханого гостя іпрохрипів:

- Ти що, батя, знущаєшся? Ану, дуй звідси!

- Ну, ну, голубе, - заспокійливо поплескав його по плечу "батя", - я жпо-доброму.

- От і відвали по-доброму, - скинув його руку Рубильник, - а то тебе зараз у"швидкій допомозі" повезуть!

- Ви не так мене зрозуміли, - улесливо мовив агент. - Я просто хотівзапросити вас до компанії, разом по кухлику випити!

Погляд Рубильника трохи прояснів, він уже примирливіше, але все ще недовірливозиркнув на "батю" - ач, сам п'яничка, а балакає, наче культурний! - і про всяквипадок мовив:

- Пиво - це добре, але де гульденів узяти?

- Я пригощаю! - підхопився агент і витяг із кишені пачку грошей. - За цимділо не стане, мені б тільки з хорошою людиною побалакати.

"Пришелепкуватий якийсь, - подумав Рубильник, - та ще при таких грошах! Щосьтут нечисто..." Але розбиратися в своїх млявих думках не став, а хутко посунувза "батею" до бочки. Після другого кухля Рубильник повеселішав і спитав:

- А ти, батя, ким будеш? Багатенький Буратіно?

- Слюсар я, сантехнік, - скромно опустив очі агент.

- Ги-ги! - реготнув Рубильник: так він йому й повірив! Але вголос нічого несказав, бо відчув: тут можна погріти руки.

- Чого тут балакати, - кивнув агент на чергу, - ходім, у ресторані посидимо,поговоримо про життя.

"Здається, щось накльовується!" - зрадів Рубильник, і вони подались доресторану "Затишок", найкращого в містечку...

Тепер Рубильник був у г-003 в руках - він заковтнув наживку! І, щоб незатягувати справи, агент уже після другої чарки заговорив про клей.

Спочатку Рубильник відмовчувався, потім віднікувався, та коли сантехнікзапропонував йому за кожну краплину клею по десять карбованців, подумав: "Отощастя підвалило! За поганий смердючий клей - така грошва! Все чисто,благородно, бери грошики й катай на південь, до моря й пальм! Але якщо йому такуже потрібен цей клей, дивись, не продешеви!"

- Нема дурних! - підвівся, вдавши ображеного, Рубильник. - За такий товар -жалюгідні копійки...

- Стривайте! - злякано схопив його за рукав агент, - Ваші умови?

Рубильник над усе боявся продешевити, тож тільки незрозуміле поворушив пальцямив повітрі.

- Двадцять? - пильно глянув йому в обличчя г-003.

Рубильник заперечливо хитнув головою

- Сорок! - відразу перескочив через десятку сантехнік.

"Тримайся, щасливчику, тримайся!" - подумки стримував себе Рубильник, якому вжекортіло заплескати в долоні від радості. Та коли агент назвав цифру "сто" -нерви його не витримали! Він підскочив і, ковтнувши пожадливо слину, вигукнув:

- Згода!

- Тоді рівно о шостій я чекатиму вас у сквері, на третій від входу лаві. Виприносите клей, весь, до крапельки, а я гроші! - І вони вдарили по руках, обоєвкрай задоволені собою.

У цю мить з підвіконня за їхніми спинами знявся горобець, який тихо сидів підчас усієї розмови ділків, і полетів на розшуки лейтенанта Євдокименка...

Розділ тринадцятий

БЕГЕМОТ У ПАСТЦІ

Хіба можна собі уявити хлопця, котрий спокійнісінько десь сидів би, колинавкруги таке діється? Тож не дивно, що Христофор, Васько та Бевзь - пробачте!- Семен досить скоро почали непокоїтись.

- І скільки можна чекати отого вашого Бублика? - першим не витримав Семен. -Сидиш отут, скнієш, а там, може, світ перевертається!

- І не кажи! - зітхнув Христофор.

- Нема чого тут стирчати. Давайте хоч до печери збігаємо! -запропонував Васько.

- Навіщо? - здивувався Семен.

- А туди зараз може навідатися хтось із твоєї компанії.

- По-перше, - образився Семен, - вони мені вже більше не компанія! Апо-друге, що їм там робити?

- Та хоча б випити, адже там горілка, - пояснив досвідчений Васько.

- Щось у цьому є, - підтримав друга Христофор, а Семен лише захоплено глянувна Васька: диви, який малий, а метикований.

Невдовзі хлопці вже сиділи в густому чагарнику неподалік від печери. Сидітимовчки, без жодного руху було страшенно важко: то спина починала свербіти, то вносі лоскотало, аж сльози наверталися. Та хлопці мужньо терпіли все, аби невикрити себе.

Так вони просиділи, напевне, з півгодини, і Христофор, терпець якому увірвався,хотів був уже запропонувати кинути це діло, коли раптом з-за кущів навпротивиткнулася голова.

- Бегемот, - прошепотів Семен.

Голова покрутилася навсібіч, покліпала вицвілими безбарвними очицями, і з-закущів видерся один з колишніх Семенових дружків, пом'ятий і скуйовджений, з'їхавпо схилу на дно ярка й подряпався по стовбуру осики до печери. І тільки-но вінзник в отворі, як Васько ліктем штурхонув Семена й гарячкове зашепотів:

- Він у пастці! Треба лише вибити з-під стовбура підпорки - і все!

Христофор та Семен відразу зрозуміли хитрий Васьків план. Всі троєпо-пластунськи вибралися зі своєї схованки й підповзли до стовбура. Семенухопився за гілляки своїми дужими руками, а Христофор та Васько навалилися наосику.

- Раз, два, три! - пошепки скомандував Васько, і Семен висмикнув підпорки.

Стовбур натужно зарипів, повільно хитнувся - і враз гухнув на стінку яру,щільно закривши вхід у печеру. Лиш невеличка хмарка куряви знялася.

- Все! - витер спітніле чоло Христофор, і хлопці всміхнулись один одному.

І наче у відповідь йому із печери почулися несамовиті зойки, щось важкозагупало. Це замурований там Бегемот волав від переляку й з розгону кидавсяплечем на стовбур, який навіть не ворухнувся. Нараз Бегемот отямився й затих,прислухаючись: мабуть, почув голоси. Виглянувши у невеличку шпаринку, вінпобачив хлопців, а з ними -Сема.

- Ану, пацани, кидайте жарти, а то!.. - люто загукав він.

- А ти спершу вийди! - підморгнув хлопцям Васько.

- У, придурку, дожартуєшся в мене! - оскаженів Бегемот. - Та коли я вийду,тебе ж мама рідна не впізнає, жоден годинникар не збере по деталях! - І він зпотрійною енергією знов навалився на стовбур. Дарма! Осика усією своєюбагатолітньою вагою намертво запечатала печеру.

Тоді Бегемот спробував підкопатися під стовбур, але тільки обламав нігті. Це йзрозуміло: адже стінки печери, як ви пам'ятаєте, були сухі й тверді, начекамінь.

Нарешті злодій збагнув, що без сторонньої допомоги йому ніяк не вибратись, івирішив змінити тактику.

- Ну, годі вже, пустунчики, - лагідно за лебедів він. - Я оцінив ваш жарт. Ати, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцію утнув! От розповім корешам- ох і посміються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.

- Так зразу, - хмикнув Семен, - розігналися! Ніякий це не жарт!

- Ти що варнякаєш?! - злякався Бегемот.

- А те, що чуєш, - відказав Семен. - Попосидь трошки, скоро за тобою приїдутьі відвезуть, куди слід.

- Так ти своїх продаєш?! - знов загупав Бегемот у стовбур. -У-у! О-оо! А-аа!

- Гупай, гупай, - посміхнувся Семен. - Може, голову розгупаєш та небрехатимеш більше. Бегемот покинув гупати і знов заговорив улесливо:

-Та ти що, Бевзику, хіба я колись тобі брехав?

- А приймач? - крикнув той.

- Ну, е-е... - спершу розгубився Бегемот. - То був лише жарт. Розумію, недуже вдалий, не те, що твій із стовбуром. Ну, можеш більше грошей не давати,згода?

Але відповіді не було.

- Ну, хочеш, я тобі й ті, що давав, поверну? - піддобрювався Бегемот. -Навіть іще підкину, га?

- Не треба йому ваших грошей! - встряв у розмову Христофор. -Краще мій клейвіддайте!

- Ага, - кивнув Семен, - де клей сховав?

- Який клей? - Бегемот удав, що здивований.

- А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! - сердитовідрізав Семен.

- Та я не грабував! - заскиглив Бегемот. - От слово даю, не грабував! Це менеРубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й віднести вміліцію! Ви мені своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! - І вінголосно зарюмсав.

- А що, може, він правду каже? - пожалів злодія Христофор. -Може, випустимо?

- Та ти що?! - обурився Семен. - Він тобі таке потім зробить, і радий небудеш!

- Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькі, не зроблю! - ще голосніше забідкавсяБегемот, відчувши, що хлопці вагаються.

На цей раз і Семен трохи засумнівався. Він почухав потилицю й мовив:

- Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловіком порадимось.

- З яким іще чоловіком? - перелякався Бегемот.

- Є в нас один, академік знайомий. Він клеєм дуже цікавиться.

- Клеєм? - перепитав Бегемот. - Та що вони, подуріли на цьому клеї? То якийсьсантехнік за нього золоті гори обіцяє, то академік цікавиться...

- Сантехнік?! - аж підскочив Христофор. - Який сантехнік?!

- А хто його зна, - відказав Бегемот. - Мені про нього Рубильник розповів.Вони десь на вулиці познайомились, і той пообіцяв Рубильникові по сотні за кожнукраплину клею, йолоп! Оце сьогодні вони о шостій зустрічаються у сквері йторгуватимуть клей. То, може, випустите, га? -спитав Бегемот знову, але хлопційого вже не чули: вони щодуху мчали до містечка.

Розділ чотирнадцятий

"ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ..."

Ніхто, ніколи й нізащо в світі, напевне, не зміг би здогадатися, що за третьоювід входу лавою, де мала відбутися зустріч суперагента з Рубильником, у гіллірозлогої верби замаскувався... лейтенант Євдокименко!

Так, так! І в цьому нема нічого дивного. Адже Яким Якович із раннього дитинствапочав готувати себе до майбутньої роботи і зрештою так досконало оволодів усімаїї хитрощами, що йому нічого не варто було замаскуватись навіть на голому місці.

І от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здібностів усій своїй красі.

Задум Якима Яковича був простим і водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мализустрітися на лаві під лейтенантом - про це йому сповістив електроннийгоробець! - отже Якиму Яковичу лишалось тільки дочекатися їхньої появи і, колиРубильник передасть у руки I-003 клей, взяти його на гарячому.

Лейтенант Євдокименко спокійнісінько чекав, . грівся на лагідному вересневомусонечку й уважно позирав на вхід до скверу.

Аж ось на алеї з'явився г-003! На цей раз, як відзначив лейтенант, він зновузмінився і був уже не сантехніком і не академіком, а звичайним заслуженимпенсіонером, що прийшов посидіти в сквері й подихати п'янким осіннім повітрям.Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сів. Потімрозгорнув газету, в якій заздалегідь проколупав дві дірки для очей, і, в даючи,ніби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.

Рівно о шостій з-за дерев у кінці алеї вигулькнула постать Рубильника. Він весьчас озирався, і такий був у нього зляканий вигляд, що він помітив агента лишетоді, коли той підвівся йому назустріч і промовив:

- Молодий чоловіче, вечір добрий! Посидьте з дідусем, якщо не поспішаєте.

Рубильник злякано блимнув на агента, не впізнав його й кинув:

- Одчепися, діду! Теж мені, знайшов компанію!

Та коли г-003 підморгнув йому - мовляв, усе гаразд! - Рубильник упізнавколишнього сантехніка й гигикнув:

- Ну, ти даєш, батя!

Вони потиснули один одному руки й сіли на лаву.

"Ну от, - подумав спокійно лейтенант, - ще кілька хвилин - і справузакінчено!"

- Товар принесли, молодий чоловіче? - приступив до діла агент.

- А чого б я приходив! На тебе помилуватися? - вишкірився Рубильник.

Він видобув з кишені невеличку плескату пляшечку від потрійного одеколону згустою зеленкуватою рідиною.

Очі агента хижо зблиснули, й він потягся рукою за дорогоцінною пляшечкою, алеРубильник спритно сховав клей у кишеню:

- Ша, батя! Без рук! Спершу - гульдени.

- О, пробачте, - трохи знітився агент, - ось вони, ось! - І заходивсявитягати з кишень піджака тугі пачки.

- Скільки тут? - від такого видовища Рубильник аж очі витріщив і у вухах йомуразом із шелестом грошей залунав лагідний шепіт морських хвиль, гомін південнихпальм і ревисько

ресторанного оркестру.

- Вистачить, - відказав недбало Z-003, - як і домовлялися: крапля - стокарбованців. Давайте зважимо товар, а тоді вже й розрахуємось.

Агент видобув із кишені мимохідь поцуплені у міській аптеці лікарські терези.

- Нема дурних! - відсунувся Рубильник. - Бачили ми таких: ти йому клей, а вінтобі - дулю, і тю-тю!

- І не соромно вам! - удав агент, що образився. - Та невже я, чоловікпохилого віку, можу обманювати? Та коли б я й хотів утекти, ви, молодий іздоровий, легко наздогнали б мене.

- Хо! - пихато посміхнувся Рубильник. - Од мене, батю, не втечеш! Але грошики- наперед. Агент зрозумів, що зважити клей не вдасться, і спересердя махнув рукою:

- Що з вами робити! Тримайте!

Він почав відраховувати гроші, а Рубильник розсовував їх по кишенях і голосношморгав носом від задоволення. Зрештою гроші з рук агента перекочували в кишенізлодія, й той весело сказав:

- От і ляля! Тримай, батю, свій смердючий клей! - І простягнув агентовізаповітну пляшечку, в якій важко бовталось майбутнє Z-003.

"От і все!" - подумав суперагент і всміхнувся.

"От і все!" - подумав лейтенант Євдокименко, дістаючи з-під пахви пістолет.

І саме в ту мить, коли рука агента стиснула пляшечку, а рука лейтенанта -пістолет, до скверу влетіли Христофор, Васько та Семен.

Вони відразу ж побачили Рубильника й г-003 й на все горло заволали:

- Держіть їх, ловіть! Це злодії!..

Лейтенант Євдокименко блискавично вискочив зі схованки і на всю потужність своїхмогутніх легень - а він був майстром спорту з плавання! - вигукнув:

- Руки вгору! Вас викрито!

Та недарма Z-003 був суперагентом вищого класу. Він теж блискавично оцінивситуацію, швидким рухом сунув пляшечку з клеєм у праву бокову кишеню й щосилитурнув отетерілого Рубильника на Якима Яковича. Злодій незграбно змахнувручиськами, поточився і, щоб не впасти, вхопився за руку лейтенанта.

Тої ж миті він відлетів метрів на десять, важко гупнувся на асфальтову доріжку,встиг на льоту зойкнути: "Ой мамо!" - і знепритомнів. Але цієї миті, покилейтенант провів прийом самбо, цілком вистачило агенту, щоб відскочити метрів натри вбік і щодуху кинутися навтьоки.

Лейтенант невдоволено хекнув і рвонув навздогін.

Вони бігли порожніми вулицями міста, - всі мешканці в цей час сиділи передсвоїми телевізорами, бо показували останню серію багатосерійного детективу" Слідство ведуть знавці", - і їхні кроки лунко відбивались у прозоромуосінньому небі, лякаючи зграйки горобців.

Відстань між лейтенантом Євдокименком та суперагентом поступово, але невблаганноскорочувалась - адже Яким Якович був чемпіоном столиці з бігу на дальнідистанції! Він уже чув важке сопіння агента й на ходу подумки підсміювався:"Давай, голубе, давай! Ще трішечки -і твоя кар'єра скінчиться. Я тебе,знесиленого, візьму голіруч!"

Небезпеку відчув і г-003. Він ніяк не міг перейти на друге дихання. У грудяхйому кололо, він жадібно хапав ротом повітря, силкуючись збільшити швидкість, але ноги майже не слухались його. І тут г-003 прийняв рішення...

Лейтенант устиг помітити, що агент на якусь мить пригальмував, повернувся донього обличчям і ледь помітно змахнув рукою.

"Ага, - подумав Яким Якович, - уже здаєшся!" Але тої ж миті суперагент зновурвучко помчав далі, а лейтенант раптом наче за щось перечепився і сторчголовполетів на асфальт.

Коли б він не був чемпіоном району з боротьби самбо, то, мабуть, здорово забивсяб. Але Яким Якович вправно зібрався в повітрі й пружно приземлився на ноги.

"Дивно! - подумав лейтенант, відчувши досить сильний удар у п'яти. - Невжевтрачено форму?" - І глянув на ноги.

Подиву його не було меж: він стояв у самих шкарпетках! Лейтенант озирнувся йпобачив, що його туфлі стоять посеред вулиці з розірваними шнурками.

"Ну й ну!" - похитав головою Яким Якович. Він хотів був підняти туфлі й даліпереслідувати агента, але не зміг, незважаючи на свою богатирську силу, навітьзрушити їх з місця. І тут він зрозумів: це ж агент хлюпнув йому під ноги клеєм,і його туфлі - назавжди! -приклеїлись до тротуару, а сам він вилетів із них!

Цей підступний хід противника нагадав лейтенантові, що він має справу ізсуперагентом вищого розряду, тож надалі Яким Якович вирішив бути обережнішим ібосоніж припустив за агентом, котрий уже повертав за ріг у якусь вуличку.

Яким Якович увімкнув відразу другу швидкість і - з розгону проскочив вуличку.Довелося гальмувати й розвертатись. Та коли він прочитав назву вулички, кудиповернув агент, то лише посміхнувся: ця вуличка упиралася в п'ятиметровийцегляний мур!..

Лейтенант перейшов на крок. Він поволеньки чвалав собі вуличкою і насвистувавщось веселеньке.

Та знову ранувато він заспокоївся!

Z-003, який чималу частину свого шпигунського життя провів у джунглях, умівлазити навіть по дзеркальній поверхні - що йому якийсь там цегляний мур!

Яким Якович з тривогою побачив, що агент спритно подряпався вгору. Ось він ужена середині! Ось - вище!.. Ось закинув руку й ногу на гребінь муру й наваливсяна нього грудьми!.. Ще мить - і він зникне...

Лейтенант вихопив пістолет і, гукнувши: "Стій, стріляю!" -бабахнув у повітря.

Суперагент, почувши постріл, злякано притиснувся грудьми до муру й завмер. Цедало виграш у кілька дорогоцінних секунд, за які лейтенант Євдокименко встигдобігти до муру й ухопитися за ледь помітний виступ, щоб дертися вгору. Татільки-но він зробив перший рух, як почув стогін.

Він звів очі й побачив, що Z-003 чомусь нерухомо лежить на гребені у тій жесамій позі й стогне. Лейтенант спершу здивувався, а тоді подумав, що агент ужезовсім знесилів, переможно посміхнувся й наказав:

- Опір даремний! Злазьте!

У відповідь суперагент лиш нервово сіпнувся, а слідом долинув його здушенийголос:

- Ваша взяла, здаюся! Але злізти не можу...

Розділ п'ятнадцятий МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРІЧ

Того вечора Христофор Тюлькін довго не міг заснути. І нічого дивного в цьому небуло: адже день видався напрочуд багатим на незвичайні події.

Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачі скінчилися, тож Христофор простолежав собі в ліжку й дивився у стелю, де, наче кінокадри, знову й зновупроходили перед його очима події останніх годин...

Мабуть, найвеселіше було, коли агента знімали з муру. Виявилось, що це не такуже й просто. Як ви пам'ятаєте, після пострілу лейтенанта Євдокименка агентвтиснувся в мур і раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що він ненароком роздушивпляшечку з клеєм, яка лежала в правій боковій кишені піджака, - і зрозуміло,відразу приклеївся до муру!

Це досить швидко збагнув Яким Якович і заходився шукати способи, як спуститиагента додолу.

Спершу він зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи йпопрохав допомоги. Невдовзі у вуличку з гучними сиренами в'їхали дві пожежнімашини з найкращою в області пожежною командою, котра ось уже протягом п'ятироків посідала на всяких конкурсах перші місця.

Поки машини розверталися та під'їжджали до муру, де знешкоджений агент зляканолупав очицями, пожежники повистрибували з кабін, розмотали шланги, підключили їхдо кранів і заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.

Побачивши ці приготування, суперагент так затіпався, заверещав, що воронячаколонія, котра мешкала у парку за стіною, злякано знялася в повітря, прикривши,на мить чорною хмарою сонце, - і зникла за лісом. Та агент даремно перелякався.Піхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними умур під самим животом агента, щоб вивільнити його із цегляної пастки.

Мур і живіт агента лунко відгукувались на кожен удар - та жодна цеглина невипала з кладки й навіть не тріснула.

Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалиласьінша халепа. Горобці, що голосно цвірінькали навколо, раптом запримітили соняхина трусах суперагента й гайнули до них.

Вони один за одним, наче маленькі бомбардувальники, підлітали до Z-003 і зрозгону дзьобали в те місце, яке прикривали труси. Хіба ж знали горобчики, що тобули несправжні соняхи? І якщо дзьобики звичайних горобців були не такі вже йдошкульні, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язківця агент упізнаввідразу...

Річ у тім, що серед містечкових горобців був і електронний, якого лейтенантЄвдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семеновазвільнив від пристроїв і випустив на волю.

Електронний горобець вирішив оселитися зі своїми природними колегами й початинове життя.

Лейтенант побачив, що загрожує агентові, від зловісних намірів якого нічого вжене лишилося, пожалів бідолаху, спритно видряпався на мур і прикрив його своєюнейлоновою курточкою.

Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича - і скупа сльоза скотилася пойого обличчю. Та плакав агент не лише від вдячності, а й від того, що за муромпобачив двоповерховий особняк, який пізнав за описами дідуся, а на ньому - о,примхи долі! -табличку: "Міська хорова капела жовтенят". Із вікон особнякалунала духова музика. Це грав оркестр, інструменти для якого було придбано заскарб агентового діда: жовтенята знайшли його й здали державі...

Так безповоротно розтанули всі мрії г-003...

Тим часом командири обох команд пожежників відійшли вбік і почали тихо радитисьміж собою.

- Ми безсилі, - розвели вони руками, - треба викликати бульдозер.

Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувсявіддалений гуркіт, стіни навколишніх будинків затрусилися, вікна задзеленчали -і на вулиці з'явилися два найпотужніші бульдозери, які тільки знайшлися вмістечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, - аледарма! Мур стояв непорушне, як і сто років тому. А от бульдозерам не пощастило юдин погнув ніж, а в другого від натуги заглух двигун.

- Ні, - похитали головами бульдозеристи, - тут діла не буде! -І, прив'язавшизаглухлого бульдозера на буксир до першого, із гуркотом посунули назад.

Суперагент уже став поступово втрачати всякі надії визволитись і вирішивготуватися до безславної загибелі під горобиними дзьобами, як раптом до ЯкимаЯковича підійшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крізьпрочинену кватирку.

- А нащо ви ото робите? - поцікавився він,

- Іди, хлопчику, не заважай, - легенько відсторонив його лейтенант. - Не дотебе зараз, мені отого дядю зняти треба! - І він показав на агента.

- Отого? - перепитав малий, зиркнувши вгору. - Та це ж дуже просто!

- Як?! - аж підскочив лейтенант.

- Звичайним лобзиком, - зневажливо кинув малий, - узяти лобзика й випилятийого!

- Геній! - зрадів лейтенант Євдокименко, підхопив першака на руки й тричіпідкинув угору. -Тримай! - Він дав йому величезну шоколадну цукерку, яку провсяк випадок завжди мав при собі, і побіг до телефонної будки.

Зрозуміло, він не став просити лобзика. Він лише скористався ідеєю малого -випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й техніки містечка й попросивпозичити лазер.

Цього разу він домігся успіху. Через півгодини агент, випиляний з муру лазернимпроменем, уже сидів на землі та обтрушувався від цегляного пилу. Звестися наноги він не міг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялисявідрізати, аби не завдати шкоди агентові. Отже, тепер він міг пересуватися лишена чотирьох.

- Що ви зі мною зробите? - перше, що спитав г-003, коли трохи стих регітцікавих спостерігачів.

- Завтра ж відправимо додому, - відказав лейтенант, бо знав: тепер суперагентшкоди не зробить.

- Тільки не це, благаю вас! - аж заволав агент, як тільки уявив, що йому будетепер від шефа. Яким Якович усміхнувся й кинув:

- Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз - за мною, навокзал!

І лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слідом за ним - агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землі...

Далі Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох ізВаськом та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до відділенняміліції.

- Це що за опудало? - здивувався начальник райвідділу, коли хлопці затяглизлодія в приймальню й поклали на підлогу, важко відсапуючись.

- Один із тих, хто обікрав магазин! - виступив наперед Семен і розповівначальникові все, що знав.

В самому кінці розповіді Рубильник нарешті розклепив повіки, побачив над собоюпостать у міліцейській формі й вигукнув:

- Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровільно!

- Я бачив! - посміхнувся начальник і сів складати протокол.

Рубильник швидко назвав свого спільника, а хлопці пояснили, де його шукати.

- Ну й богатирі! - похвалив їх начальник, і вони всі разом поїхали наміліцейській машині по Бегемота.

З ним теж довелося повозитися. Хлопці й начальник райвідділу навіть учотирьох незмогли відсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути.І тільки-но стовбур відсунувся, відкриваючи вхід У печеру, як звідти, просто вобійми начальникові, випав Бегемот. Відчувши сталеві обійми влади, Бегемотзаплющив очі й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не напівдень, до моря та пальм, а зовсім у протилежному напрямку...

Христофор зітхнув і повернувся на другий бік.

А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковникові Семенову - доповідавпро завершення справи.

- Доповідає лейтенант Євдокименко! - відрапортував він у трубку, коли тавідповіла голосом

полковника.

- Не знаю такого! - несподівано мовила трубка.

- Як це?! - отетерів лейтенант.

- А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, -ні!

Яким Якович не зразу збагнув, що Вікентій Вікторович у такий спосіб поздоровлявйого з підвищенням у званні за вдало проведену операцію, - і вуха йогопочервоніли від задоволення.

- Пробачте, - отямився він нарешті, - доповідає старший лейтенантЄвдокименко!

- Ну от, інша річ! - весело мовила трубка й додала: - Між іншим, ЯкимеЯковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сірникових етикеток?

Почувши традиційне несподіване питання Вікентія Вікторовича, старший лейтенантЄвдокименко відразу зрозумів, що його вже чекає нова, ще більш цікава йнебезпечна операція, і щасливо вигукнув у трубку:

- Сірникові етикетки? Та я все життя мріяв про них!

- От і чудово, - зраділа трубка. - Приїздіть швидше, вони вже чекають на вас..

За п'ятнадцять хвилин від перону містечка відійшов столичний експрес, у якомуназустріч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко тасуперагент, тепер уже -колишній...

І тільки-но червоні вогні останнього вагона зникли за поворотом, як двері вкімнату Христофора прочинилися й на порозі з'явилися батьки, які вже все-всезнали.

- Не спиш? - вибачливо зітхнув тато.

- Не спиться, - і собі зітхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жальбуло втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним -і мрій про всесвітнюславу.

- Ти не сердься на нас, - присіла мама до нього на ліжко. - Ми з татомвирішили подарувати тобі сарай під лабораторію.

- Я допоможу обладнати її як слід, - пообіцяв тато.

- Правда?! - підскочив на ліжку Христофор.

- Правда, синку, правда! - ніжно вклала його на подушку мама. -Тепер вигадуй,винаходь, що душі заманеться! - Вона поцілувала сина в маківку, й батькивийшли.

А Христофор ще довго лежав без сну і посміхався в темряві своїм думкам. Вінзнав: у нього ще все попереду, і він неодмінно винайде знову щось дуже й дужепотрібне людству!

Нарешті Христофор стулив повіки і тихо поплив у радісному сні назустріч майбутньому.