ГДЗ Історія України 7 клас. Підручник [Власов В.С., Панарін О.Є., Топольницька Ю.А.] 2020

2020-1187=833(р.)

1185-1125=60(р.)

«Ізборник Святослава», Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, Борисоглібський собор у Чернігові.

На всіх них зображена Богоматір, але різні стилі

Правителі в Києві змінювали один одного через 6-8 років, а то й частіше. І жоден не мав спокійного князювання, адже був змушений відбиватися від збройних домагань інших претендентів. Траплялися й змови, у яких активну участь брало київське боярство і навіть половці. У 1169 р. у боротьбу за київський стіл включився Владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський - онук Володимира Мономаха. Зібравши велике військо й заручившись підтримкою половців, а також чернігівських і галицьких князів, Боголюбський рушив походом на Київ. Літопис свідчить, що після тривалої облоги місто здалося завойовникам і зазнало небачених руйнувань. Проте це не призвело до утвердження Боголюбського на київському столі.

Чернігівщина належала до найдавнішого осередку Руської держави. У період роздробленості Чернігівське князівство розпалося на менші уділи. Найвпливовішим з-поміж них вважалося Новгород-Сіверське князівство. У Чернігівському князівстві було чимало міст. Найбільші - Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб - доволі часто згадуються в джерелах. Стольне місто Чернігів поступалося розмірами лише Києву. Чернігів був добре укріпленим і мав чудове сполучення з іншими містами. Чернігівські землі, за заповітом Ярослава Мудрого, належали Святославові. Його сини Олег і Давид стали засновниками династій чернігівських князів - Олеговичів (літопис їх називає Ольговичами) та Давидовичів. Представники цих династій, володарюючи в чернігівських землях, не полишали мрій здобути й Київ.

Територія Переяславської землі порівняно з іншими князівствами була невеликою. На сході й півдні Переяславщина безпосередньо межувала зі Степом. Князівство служило щитом для Києва й решти руських територій. Саме тому в Переяславському князівстві зусиллями великих князів київських споруджували потужні захисні укріплення. Здебільшого як військові фортеці виникали й міста Переяславщини. Неприступною твердинею був і сам Переяслав. Через безпосередню близькість до Києва Переяславське князівство майже цілковито залежало від нього.

Піднесення Переяславського князівства за часів роздробленості пов’язують із князем Володимиром Глібовичем. Він був незмінним учасником численних походів проти половців, зажив слави хороброго воїна й талановитого полководця. Про Володимира Глібовича шанобливо згадує автор Київського літопису як про організатора оборони Переяславщини. Сповіщаючи під роком 1187 про смерть переяславського князя, літописець підкреслив: «Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і всякими чеснотами був сповнений. За ним же Україна багато потужила».

Храми оздоблювали, як і раніше, мозаїками, фресками та іконами. Щоправда, мозаїку через високу вартість і складність виготовлення використовували дедалі рідше. Михайлівський Золотоверхий собор у Києві був останнім храмом, інтер’єр якого, окрім фресок, прикрасили ще й мозаїки. Доба роздробленості - час становлення й розвитку давньоруського іконопису.

У другій половині XI - на початку XII ст. не лише в Києві, а й у багатьох інших містах Русі будували чимало кам’яних храмів.

Успенський собор Києво-Печерського монастиря, зведений наприкінці XI ст., правив за зразок для храмів у багатьох містах Київської держави. Головну церкву найавторитетнішого монастиря Русі-України заклав навесні 1037 р. Феодосій Печерський, на той час ігумен Печерського монастиря, за підтримки князя Святослава Ярославовича.

Вірогідну періодизацію створення слов'янської писемності подав (після 886 р.) відомий болгарський письменник Чорноризець Храбр: "прежде убо словене не имеху книг, но чъртами и резами чьтеху и гадааху, погани суще, кръстивше же ся, римскими и греческими писмени нуждаахуся (писати) словенску речь без устроениа... и тако бешоу многи лета". "Черти і різи" були в ужитку й у східнослов'янських племен на Русі. Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси "Руської правди") Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці. Система цифрової графіки, вживана в Русі, була зручнішою, ніж римська, тому що мала напівпозицІйний характер. Кожний розряд позначався лише одним знаком. Від послідовної позиційної арабської системи вона різнилась триадністю: три розряди (одиниці, десятки та сотні) мали різні знаки для цифр; через кожні дві позиції вони повторювалися. Давні слов’яни користувались алфавітною нумерацією. Слов’янська кирилівська нумерація будувалась аналогічно до грецької (іонійської) на основі алфавіту (кирилиці) і складалася з 27 головних символів для позначення одиниць, десятків і сотень. Для відмінності 11 символів, що виражають числа від літер над ними ставили знак ~ “титло”. Не використовувалась у якості цифри друга літера кирилиці Б. Для позначення одиниць вищих розрядів існувала система допоміжних символів, які означали: 10^3 -тисяча, 10^6 – тьма, 10^12 – легіон , 10^24 – леодр, 10^48 – ворон. Джерела ХІ ст. свідчать про те, що слов’яни на той час вже були обізнані з індійською нумерацією. У Київській Русі були поширені такі одиниці довжини: “п’ядь, чверть, лікоть, сажень, верста, поприще. П’ядь – відстань від кінця великого пальця до вказівного, дорівнювала вона приблизно 19 см. Чверть або велика п’ядь від кінця великого пальця до мізинця ( » 23 см). Ліктем називалась відстань від кінця витягнутого середнього пальця руки до ліктьового згину, приблизно 46 см. Різних сажнів існувало біля десяти (від 151 см до 216 см). Верста дорівнювала приблизно 500 сажням. Поприще – інша назва версти. Однак, у різні часи і в різних місцях співвідношення між різними значеннями величин були різними, зокрема й такими: 1 верста = 750 сажнів = 2250 ліктів = 4500 п’ядей. Окремої міри площі не існувало. Данину брали тоді не з площі поля, а “з сохи”, з “рала”. Об'єми сипучих тіл виміряли кадями, половиками, убороками, луканами, а рідини – відрами, бочками і т.п. Головна грошова одиниця – гривня, була і вагою, і грошовою одиницею. В давній Русі були гривні вагою 96 або 48 золотників (1фунт - 96 золотників). В галузі розповсюдження наукових знань Київська Русь стояла на одному рівні з передовими країнами Європи. Математика в Київській Русі (як і в інших середньовічних країнах) мала переважно прикладний, ужитковий характер, і в цьому раз у раз стикалися з ситуаціями, що вимагали специфічних методів розв'язання. Так, однією з складних проблем давньоруської математики була проблема несумованості та ірраціональних величин. Наприклад, при хронологічних обчисленнях (вимір часу). Реальні знання — практична наука ремісників і землеробів — як необхідні і корисні для суспільства набули якнайширшого розповсюдження в усіх галузях господарської діяльності Київської Русі. Деякі відомості про рівень 12 математичних знань в Київській Русі можна одержати, вивчаючи її архітектуру і ремесло, а також народне мистецтво. Зодчі Київської Русі знали арифметику і геометрію. Для створення архітектурної форми вони використовували геометричні побудови, найпростіші відношення: 1:2, 2:3, 3:4, 4:5, 5:6, а також золотий переріз. Геометричні знання передавалися здебільшого майстровими людьми. Добрі будівельники Київської Русі вміли провішувати прямі, будувати прямі кути, проводити кола, ділити їх на кілька рівних частин, проводити паралельні прямі і т. ін. Ці знання передавались від майстра до учня індивідуально, як секрети майстерності. Ніяких доведень теорем вони, звичайно, не розглядали. Так звані "вавілони" були своєрідними креслениками, що складались із квадратів і прямокутників, в яких закодовувалися архітектурні розрахунки. Вважається, що основою архітектурної творчості була математика, зокрема геометрія. Деякі знання з математики мали також давньоруські майстри. В Київській Русі зустрічається посуд різної форми, який змінювався. Зміну геометричних форм можна прослідкувати, наприклад, по фібулам (металічна застібка для одягу). Перша фібула складається з двох щитків (у вигляді півкола і ромбічного), в другій – півколо ділиться на 5 рівних частин, в третій – на 8, в четвертій, п’ятій і шостій – на 5, в сьомій – на 6 частин. Знахідки в давньоруських курганах свідчать, що в ХІІ – ХІІІ ст. були розповсюджені орнаменти різних прикрас, що виконувались за допомогою металевого зубчастого коліщатка з 24 зубцями. А для цього потрібно було поділити коло на 24 рівні частини. Гончарні клейма Х – ХІ ст. мали певну геометричну форму: квадрат, концентричні кола, часто поділені на чотири, шість, вісім рівних частин. Різноманітні форми зустрічаються в продукції різних видів ремесел: шлеми, браслети та інші прикраси, посуд. Майстри Київської Русі знали плоскі фігури – квадрат, прямокутник, паралелограм, ромб, круг, а також геометричні тіла – куб, паралелепіпед, піраміда, циліндр, конус, куля, призма з різними основами. Вони використовували поділ кола на 4,5,6,8 і 24 частини. Знання з математики, первісні елементарні розрахунки були необхідні для спорудження храмів. Провадились також різні обчислення, записувались міри 13 довжини, обсягу, відстані між містами. Так на Тмутараканському камені записано відстань через Керченську протоку між Тмутараканню та Корчевом (Керчю), яку виміряв князь Гліб. Арифметичними знаннями користувались під час торгівлі. У грошовій системі використовувались наочно-обчислювальні засоби — абака. Схема обчислення давньоруської абаки відтворена на мініатюрі Радзивілівського літопису. Літописи засвідчують увагу до небесних явищ (сонячні і місячні затемнення, комети та метеорити, північне сяйво, атмосферні явища). Хоч їх трактували як божественні знамення, опис явищ майже завжди був реалістичним. Знання з астрономії не обмежувались тільки фіксацією явищ і уявлень. Робились складні розрахунки, викликані потребами церкви у складанні календарів і пасхалій. Писемні пам'ятки давньоруського права неодноразово згадують грошові одиниці, якими користувалося населення Русі: гривна, куна, різана, векша або вівериця. Адже в цих одиницях у статті редакції «Руської Правди» так описували вартість втрати худоби: «А за княжого коня, якщо він з плямою, 3 гривни, а за смердового 2 гривни, за кобилу 60 різан, а за вола гривну, а за корову 40 різан, а за трирічного лошака 15 кун, а за річне лоша пів гривни, а за теля 5 різан, за ягня ногата, за барана ногата».