Список творів із української літератури 6 класу (Повністю)

Розділ 1. Кактус показує колючки
Я обережно визирнув з-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся: біля мого під’їзду стояв Кактус. На жаль, з Какту звуть Сашко Смик, я знайомий майже від народження — ми живемо у сусідніх квартирах. Мама каже, що битися ми лежачи у візочках. Досить було залишити наші колясочки поруч, як ми відразу ж намагалися видерти одне в одне пляшечками з молочною сумішшю. Не знаю, з чого почалася наша ворожнеча, але скільки себе пам’ятаю, кожна наша
якщо не бійкою, то штурханами.
Я до цього давно звик і ставився просто, — як до неминучого лиха.
Ми з Сашком завжди були однакові на зріст і сили в нас були рівні. Але після літніх канікул я побачив Кактуса й Розумієте, раніше Сашко був невеличкий і худий, волосся в нього стирчало на всі боки, як колючки в кактуса — ч прозвали: Кактусом. А тепер він став схожий на гібрид жирафи з орангутангом. Тобто виріс одразу на дві голови й
Шварценеггера! І перша ж наша сутичка скінчилася тим, що я зрозумів: ось що відчувають альпіністи, потрапивши під гірську лавину!
Після цього я почав виходити з дому, як шпигуни у старих фільмах: полохливо озираючись, а потім біг до школи про коли все ж стикався десь із Сашком ніс до носа, то просто тікав, як звичайний боягуз. А Кактус реготав мені в спину
Карабаса Барабаса із фільму “Пригоди Буратіно”:
Підійди-но до мене, дитинко! Зараз як дам боляче!
Ось і зараз Кактус мене помітив, ошкірився і почав підманювати пальцем. При цьому він ще й приказував:
Киць-киць, не бійся, я тебе трохи поб’ю, по-сусідськи, — і було видно, що зайти до під’їзду мені так і не пощастить.
Я відчув; що втягаю голову в плечі, як черепаха, яка помітила небезпеку й намагається сховатися у панцир, і щодуху Сашка і від його нахабного переможного реготу. По ногах мене бив футляр від скрипки: я саме повертався з уроку г смішило Сашка найдужче. Адже він дражнив мене Поганським Паганіні ще відтоді, як уперше побачив зі скрипкою. Хоч Клим Джура.
Серце в мене калатало, як скажене, я задихався і відчував, що Кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати, але тут сталося щось дивне і незрозуміле: люк, на який я наступив, раптом почав м’яко вгинатися під моїми ногами, і я шкереберть полетів у чорну прірву.
Розділ 2. Я стаю піддослідним кроликом
Спершу я почув звук. Він долинав звідкись іздалеку і був схожий на дзижчання бджоли. Навколо панувала темрява туди, звідки почув оте тихе дзижчання, не побачив нічого. Я почав навпомацки просуватися вперед, все ще не розумію адже останнє, що я пам’ятав, було падіння. І ще — я зовсім не злякався. Почувався так, ніби дивлюсь кіно, а все, що зі мною відбувається, це якась комп’ютерна гра. Варто натиснути на кнопку — і все закінчиться.
Світло спалахнуло зненацька і засліпило мене. Виявляється, я стояв посеред великої абсолютно порожньої зали. жодного вікна, а підлога під моїми ногами злегка вібрувала. Я підійшов до найближчої стіни, торкнувся до неї, і в ту пальцями з’явився невеличкий отвір. Звідти, немов на пружині, вискочила таця, на якій лежало кілька бутерброд томатного соку.
“Дивно, звідки вони знають, що я люблю томатний сік і бутерброди з лікарською ковбасою?” — подумав я і відч
страшенно зголоднів.
Щойно я взяв бутерброд і підніс його до рота, як звідкись ізгори почувся механічний голос:
Смачного, шановний Климе Миколайовичу! Раді вітати вас у секретній лабораторії ТТБ.
А що це таке — ТТБ? — запитав я, швидко дожовуючи бутерброд.
ТТБ — це Таємне Товариство Боягузів, — чітко відповів механічний голос. — А тепер прошу сідати.
Я відчув, що підлога під ногами сколихнулася, з неї ніби виросло м’яке крісло. Я зручно вмостився на ньому й приг несподіванок. Та все ж, коли стіна переді мною розсунулася й перетворилася на велетенський екран, я здригнувся. миттєві перетворення. На гігантському екрані я побачив вулицю, по якій щодуху мчала якась зіщулена перелякана істо
себе: та це ж моя вулиця, по якій я тікаю від Кактуса, і це мене б’є по ногах скрипка, яку я стискаю в руці.
Стало так соромно, що я відчув, як палають мої щоки. І сльози набігли на очі. Хто вони, ці люди, що так підступно п Яке вони мають право? Я вже хотів схопитися з крісла й спробувати знайти вихід з цього дивного приміщення, ал
пролунав голос. Цього разу не механічний, а цілком живий. Було чутно, що жінка, яка зверталася до мене, ледь усміхається:
Не поспішай, ми відпустимо тебе, як тільки ти цього схочеш. Але у нас є пропозиція. Хочеш взяти участь у таємному експерименті?
В якому експерименті? — обурено вигукнув я. — Я навіть не знаю, хто ви. І чому ви за мною спостерігали? І як я о
таємній лабораторії?
Перш ніж я відповім, ти маєш пообіцяти, що збережеш у таємниці все, про що дізнаєшся.
І ви не боїтеся, що я вас обдурю?
Ні, — спокійно відповіла жінка, — нам досить твого слова.
Ну що ж — обіцяю, — легко згодився я, але при цьому на всяк випадок непомітно схрестив безіменний і серед
кожному дурневі відомо, що коли так схрещуєш пальці, жодна клятва не має сили.
Ми винайшли засіб від страху. Ти маєш стати першою людиною, на якій ми хочемо його випробувати. Але, повт<
відмовитися. Тільки зробити це треба зараз. Давши згоду, ти вже не зможеш стати таким, як раніше. Вирішуй!
Так само тримаючи схрещеними пальці, я кивнув і впевнено сказав:
Я згоден!
Звичайно, тоді я собі не міг уявити, до яких неймовірних наслідків призведе ота моя необачна згода!
Розділ 3. Знайомство з Жуком та Зайцем
Я стояв посеред вулиці і мружився від сонця, що світило мені прямісінько в очі. Розгублено озираючись на всі б зрозуміти, де опинився. Вулиця була зовсім незнайома... Повз мене проходили заклопотані люди, часом із подивом п
Один дядечко навіть спинився і запитав:
Хлопчику, що з тобою? Тобі допомогти?
Та я заперечливо похитав головою і оглянув себе.
Вигляд у мене і справді був досить дурнуватий: волосся скуйовджене, сорочка розхристана, джинси в якихось ір мене спершу всмоктав якийсь гігантський пилосос, а тоді виплюнув бозна-де. І що найдивніше — в руках я й до<
обшарпаний футляр зі своєю нещасною скрипочкою.
Я навмання побрів вулицею, намагаючись знайти дорогу додому. Хай ця чортівня врешті скінчиться. Може, прос пожартувати зі мною? Може, це чергова серія “Прихованої камери” і зараз звідкись із-за рогу вискочить дядько і з
повідомить:
Увага, усміхніться, вас знімають прихованою камерою.
Але враз я відчув, що якась невидима сила не дає мені відхилитися від наперед визначеного шляху. Мене ні підштовхував. Спершу я намагався пручатися, а коли зрозумів, що все одно нічого не вийде, махнув рукою і пішо
спрямовували.
Врешті я опинився біля старого будинку з іржавою залізною брамою, на якій висів великий старовинний замок. З ц поторсав маленькі ворітця, що, здавалося, вросли в іржаві петлі, і вони легко відчинилися. Ледве я ступив крізь хвір'
заклацнулися, і я зрозумів, що знову опинився у пастці.
Серце в мене закалатало так голосно, що навіть вуха позакладало від цього стукоту. Але я щосили стиснув пал
уперед.
Ну от ти й на місці, — почув я вже знайомий жіночий голос: той, що приймав мене до ТТБ — Таємного Товарист
Саме час розпочинати наш експеримент. Так, як ми з тобою домовлялися.
Навпроти мене стояла молода білява жінка, обличчя якої здалося мені страшенно знайомим, але звідки я її знаю, я ніяк не міг згадати. Так буває, коли прокидаєшся і марно хочеш пригадати свій сон, у якому щойно стрибав з найкрутіших скель і перемагг
бандитів.
Отак зразу? — хрипко запитав я, ніби намагаючись виторгувати ще кілька хвилин на роздуми.
Але жінка вмить відчула моє вагання і вже зовсім по-іншому, жорстко і суворо, наказала:
Заходь у сад і починай тренуватися!
Я зробив ще кілька непевних кроків і інстинктивно відсахнувся. Повз моє вухо зі свистом пролетіла гострозуба
вп’ялася у стовбур старої яблуні.
Нічого собі тренування! — обурено вигукнув я і озирнувся на біляву жінку, та поруч зі мною вже нікого не було.
Натомість звідкись із гущавини старого садка почувся пронизливий крик, і з кущів викотився живий клубок. Двоє
мого віку, гамселили один одного руками і ногами, вигукуючи тоді ще незрозумілі мені слова:
Засіб від переляку номер один!
Засіб від переляку номер сім!
Засіб від переляку номер чотири!
Я з острахом відступив від явно божевільних хлопців, але в цю мить вони, ніби нічого не сталося, розчепили руки й почали обтрушуватися від прилиплих до одягу листків та гілочок. Один із хлопців, кругловидий, зі смішними дов
передніми зубами, усміхнувся і сказав:
Привіт, Музиканте!
А другий, чорнявий, з чорними як смола очима й густими насупленими бровами, похмуро бовкнув:
Ходімо готуватися до вечірньої операції. Ти й так затримався!
Розділ 4. Підготовка до секретної операції
Я слухняно, мов механічна лялька, пішов за хлопцями, так, ніби ми й справді давно були знайомі й домовлялися пр Головне, що раптом я помітив — противний липкий страх кудись зник. Навпаки, мене охопили цікавість і бажання при й Жука — так я подумки прозвав своїх нових знайомих. Найдивнішим було те, що я вгадав: згодом виявилося, що у х.
прізвиська.
Продершись крізь переплетені гілки старих яблунь, ми вийшли на круглий піщаний майданчик, посеред якого ст дерев’яний грибок. Такі грибки можна побачити на будь-якому дитячому майданчику чи на пляжі. Жук і Заєць сіли під
мухомора, а я стояв перед ними, мов на іспиті.
Чорнявий підняв руку, вхопився за дошку на дашку грибка, і раптом ця дошка почала розтягатися й перетворилас згорнутого трубочкою паперу. Жук розгорнув його на колінах. Пильно придивився до якихось позначок на папері,
чітко намальованій схемі й сказав:
Сьогодні рівно о 21-й стоятимеш під цим банком. Одягни щось діряве й брудне. Гратимеш жалісну пісеньку пр
співатимемо.
І раптом Жук затягнув тоненьким жалісним голосом, йому басовито підспівував Заєць:
По світу я попобродив,
І байбачок зі мною.
Побачив я чимало див,
І байбачок зі мною.
І мій завжди, і мій завжди,
Мій байбачок зі мною,
І мій завжди, і мій завжди,
Мій байбачок зі мною.
Людей чимало на землі,
І байбачок зі мною,
Бувають добрі, більше злі,
І байбачок зі мною.
Співаю різні я пісні,
І байбачок зі мною,
Бува веселі, більш сумні,
І байбачок зі мною.
За це в дарунок хліба шмат,
І байбачок зі мною,
І тим я сит, і тим я рад,
І байбачок зі мною.
Все в світі крам —
Купи-продам,
Мій байбачок зі мною,
За гроші ж душу не віддам,
І байбачок зі мною.
З байбачком ми тебе познайомимо при зустрічі! Він уже спеціально видресируваний — вміє витягати папірці з віщуі
біжи додому й готуйся. Спізнюватися не можна!
Не встиг я н ічого сказати, як вже стояв за зал ізною брамою, на як ій знову вис ів іржавий замок. В руках у мене, кр ім с з’явився зіжмаканий папірець, на якому було написано адресу, намальовано чіткий план-схему й слова пісні про байб так швидко, що я не встиг розпитати у своїх нових знайомих, що ж має відбутися ввечері. Що це за таємна опер
перевдягатися у лахи й грати на центральній площі міста жалісну пісеньку про байбачка?
Розділ 5. Чи можна порушувати клятву?
Я сидів у своїй кімнаті і, мов загіпнотизований кролик, дивився на секундну стрілку годинника. Зараз наш нас
нагадував мені велетенського хижого удава, що заковтує секунди й хвилини. Заковтує час, який залишався до таємної операції. У мене ще й досі стояв у вухах голос Жука: “Сьогодні рівно о 21-й чекаємо тебе біля банку!”
На письмовому столі лежав клаптик паперу зі словами дитячої пісеньки про байбачка і планом банку. Цей будинок знав. Просто тут працювала моя бабуся. Ні, не думайте, що бабуся у мене мільйонерша й очолює міжнародний банк, прибиральницею. Влітку я часто ходив з нею на роботу і допомагав поливати квіти й пилососити цілі кілометри кили вкривали довжелезні коридори банку. Спершу ті коридори нагадували мені лабіринти, я весь час ішов не в той бік, але
орієнтувався у цьому хмарочосі, як у себе вдома.
Що ж вони збираються робити у банку? Може, я втрапив до банди грабіжників, і вони хочуть викрасти золоті зливки броньованих підвалах? Тоді мені кінець: банк стереже ціла армія озброєних охоронців, а камери спостереження встг
приміщенні. Я так поринув у роздуми, що підскочив як ошпарений, коли бабуся поклала руку мені на плече.
Господи, дитино, чого ти від рідної бабусі сахаєшся, як від вогню? Хочеш пиріжків? — І бабуся поставила пері
тарілку, повну рум’яних пиріжків з м’ясом.
Моя бабуся готує найсмачніші в світі пиріжки, а ще понад усе на світі вона любить квіти. Здається, варто їй просто рослини, як та враз оживає, бруньки на її гілках розвиваються і вона починає цвісти. І вся наша квартира завдяки ст перетворилася на справжню оранжерею. Часом я намагався допомогти бабусі поливати чи пересаджувати квіти, але в
але твердо відсторонювала мене.
Ніколи не чіпай моїх квітів! — наказувала вона, коли залишала мене самого вдома. — Вони знають і розуміють лиш
чужих рук квіти можуть загинути.
Я сприймав застереження бабусі як старечі дивацтва. Та все ж ніколи не порушував її заборони. Квіти в нашому поме
садибі, де бабуся жила влітку, доглядала лише вона.
Я стріпнув головою, відігнав від себе ці недоречні тепер спогади, вхопив ще гарячого пиріжка й, не попрощавши бабусею, прожогом вискочив з квартири. До зустрічі залишалося 20 хвилин.
“Зорієнтуюся на місці!” — вирішив я: адже завжди можна сказати моїм новим знайомим, що мене просто не відпусти їм знати, що мама з татом уже півроку працюють на розкопках піраміди в Єгипті. А може, ми взагалі вже ніколи не зуст
Жуком...
Проте я добре усвідомлював, що так просто ця історія скінчитися не може. Здається, я втрапив у якусь хитро розст;
яку я дав членам Таємного Товариства Боягузів, зв’язала мене по руках і ногах.
Розділ 6. І байбачок зі мною...
Коли я п ідб іг до площі, на як ій височ іла буд івля банку, надвор і вже запали сут інки. Почав накрапати противний др ібн що освітлювали вулиці, тьмяно виблискували жовтим вологим світлом. Я тихо скрадався попід стінами прилеглих д
намагався розгледіти Жука і Зайця. Та біля центрального входу до банку не було нікого.
Я полегшено зітхнув і вже зібрався повертатися додому, коли з вузенької бічної вулички на площу виїхав куме штовхали двоє хлопців. Убрані вони були в яскраві циркові костюми, на їхніх головах були надягнені блазенські ковпак візочку у великій клітці з дротяним колесом усередині швидко перебирав лапками... байбачок.
Заєць почав крутити ручку якогось дивного музичного інструмента, що висів у нього на грудях, і до мене долину, знайомої мелодії. Картина була настільки ідіотська, що я мимоволі засміявся, та в цю мить відчув, як хтось сильно штовхнув мене в спину.
Я кулею викотився на середину площі, мене помітили Жук і Заєць і почали вимахувати руками, підкликаючи д залишалося нічого іншого, як підбігти до них.
Де скрипка?! — люто просичав Жук, продовжуючи хитати головою, подзенькувати дзвіночками й тупцяти на мі
музики.
Та не казися, у мене є запасний варіант, — заспокоїв друга Заєць і показав очима на стару обшарпану скрипку-ч
вчаться грати шестирічні малюки.
Я заперечливо похитав головою, та Жук глянув на мене з такою люттю, що я вхопив до рук скрипку-недомірка й
біля неї на дні візка, й почав підігравати Зайцеві.
А тепер співай, — так само сердито наказав Жук.
Ви що, збожеволіли? А якщо мене хтось знайомий побачить? — обурився я.
Але було вже пізно. Вправним рухом Заєць натягнув мені на голову такий же блазенський ковпак, накинув на пд розшитий золотими зірками, і я слухняно, мов дресирована мавпочка, почав і собі пританцьовувати на місці й
подзенькуючи пришитими до ковпака дзвіночками.
“А от співати я не буду нізащо!” — подумав я і раптом почув свій тремтячий голос, який жалісно затягнув пісеньк
гризуна.
Розділ 7. Напад на банкіра
Поступово навколо нас почали збиратися люди. Жінки скрушно хитали головами й примовляли:
Нещасні діти, змушені заробляти на шматок хліба!
Куди дивиться міліція?! Дітей виганяють на вулицю жебрати!
Хтось укинув до нашого візочка гривню, хтось поклав цукерку, а якийсь чоловік із кейсом у руках усміхнувся й сказав:
А ваш байбачок уміє віщувати майбутнє?
Звичайно, вміє, — усміхнувся у відповідь Заєць і простягнув руку до клітки.
Байбачок умить припинив крутити колесо, понишпорив на дні клітки й двома лапками витягнув з купи скручених один. Заєць спритно підхопив паперову трубочку й, вклонившись і скинувши блазенський ковпак, подав її чоловікові.
Та що це? Прочитавши к ілька рядк ів, написаних на пап ірц і нер івним дитячим почерком, чолов ік збл ід, з іжмакав з; землю і швидкими кроками попрямував до свого блискучого чорного автомобіля. Невеличкий натовп, що зібрався навк
зашумів.
Видно, щось не дуже приємне наворожили капіталістові, — єхидно проказала огрядна тітонька з великою госпо
руках.
Так їм і треба, олігархам ненажерливим, — докинув і собі дідок з масивним ціпком у руках.
Він хотів іще щось додати, але його слова заглушило пронизливе вищання гальм. На площу на шаленій швидкост якому сиділо двоє чоловіків у масках. Один в кілька стрибків опинився біля дядечка, якому щойно ворожив наш ба нього з рук кейс і так само блискавично підскочив до мотоцикла. Грабіжники зірвалися з місця, і за мить від них зал
хмарка диму.
Я вражено дивився вслід мотоциклові, бо раптом мені здалося, що оті двоє на мотоциклі нагадують... моїх маму й т
стріпувати головою вміє лише моя мама, а тато точнісінько так пригальмовує ногою, коли круто розвертає свій мотоцикл.
“Що за дурня! — в ід ігнав я в ід себе дик і п ідозри. — Батьки зараз спок ійн іс інько розкопують руїни єгипетської п ір
пустелі, а мені з переляку лізуть у голову всілякі нісенітниці!”
Рятуйте! — зарепетувала огрядна тітонька. На її крик з банку вибігло троє здоровезних охоронців. Вони кинули
чоловіка і, підтримуючи його попід руки, повели всередину будинку.
Тікаймо! — почув я голос Жука, озирнувся і побачив, що хлопці вже встигли перевдягтися.
Кудись зникло їхнє блазенське вбрання. Тепер переді мною стояли два школярі у синіх формених костюмах і сорочках. Заєць швидко стягнув з моєї голови ковпак і зірвав з плечей чорний плащ, розшитий зірками. Хлопці вхопи.
само непомітно, як і з’явилися, розтанули у підворітті сусідньої вулиці.
Я почав озиратися на всі боки. Куди тікати? Адже за мить сюди приїде міліція і мене затримають як свідка
пограбування.
Спробуй потім поясни, чому опинився ввечері біля банку та ще й грав на
скрипочці й співав дурнувату пісеньку про байбачка! Он скільки свідків стоїть навколо й жваво обговорює на,
Щоправда, тепер мене важко було впізнати. Маленьку скрипку Заєць забрав із собою разом з цирковим вбранням.
Я знову виглядав як нормальна людина. Ось зараз спокійно піду геть так, що на мене ніхто й уваги не зверне. задкувати, але перед тим як зникнути, все ж устиг нахилитися й підняти з землі зіжмаканий папірець, той, що бай
веселого банкіра. Там було написано лише три слова: “Зараз тебе пограбують!”
Розділ 8. Гра у заховані скарби чи пограбування?
Щойно я ступив за ріг покр
ученої вузенької вулиці, як мене міцно вхопили за руку і потягли до підворіття. Хоч я заштовхали у двір якогось покинутого будинку. Тут я побачив своїх спільників — Зайця й Жука.
Байбачок спокійнісінько сидів на дні клітки. Колесо завмерло, і я подумав, що цей маленький гризун теж є учасни адже саме його записка з передбаченням майбутнього вплинула на банкіра так, що той геть забув про пильністі
охоронців, сам пішов до своєї машини. Та мої сумні роздуми урвав хрипкий голос Жука:
Ну що ж, перше випробування ти пройшов. Але не можна розслаблятися. Це лише початок.
Початок чого? — запитав я, передчуваючи, що головні неприємності чекають на мене попереду.
Та не тремти ти, як заєць, — заспокоїв мене Заєць і весело всміхнувся. — Уяви, що це просто гра. Ти ж лю комп’ютері, наприклад, у гру “Заховані скарби?” Пам’ятаєш, як там треба проходити різні рівні, уникати пасток і ховати
охороняють золото?
Ну пам’ятаю. Але ж то все не насправді. І коли у грі тобі випадково відривають голову, то це не болить...
Та добре, голову тобі ніхто не відірве, — похмуро урвав мої сумніви Жук. — Хіба що ти сам пхатимеш носа куди н
прочитав записку?
Яку записку? — Я вдав, ніби нічого не розумію.
Ану, віддай і більше не лізь не в свої справи. Твоє діло грати на скрипочці і виконувати накази. До речі, ти прихопі
Без нього нам до банку не пробратися.
І тут я зробив те, про що потім пожалкував. Але в цю мить мені страшенно хотілося похвалитися перед хлопця
хвилину тому я перелякався і хотів тікати додому. Я зверхньо усміхнувся і сказав:
Тю, а нащо мені той план! Я знаю цей банк, як власну кишеню!
Розділ 9. Знайомий ротвейлер
Ми із Зайцем та Жуком стояли посеред маленького двору, захаращеного поламаними меблями, іржавими ваннами На цьому дворі я знав один секрет. Якось, блукаючи підвалами банку, який прибирала моя бабуся, я виявив невеличк
Вони були геть непомітні. Ніби хтось їх навмисне замаскував,
накидавши біля них цілу купу відер і довгих палиць з кудлатими ганчір’яними насадками для миття підлоги. Тоді, вл натиснув на ручку дверей, вони на диво легко відчинилися, і я непомітно вийшов на це невеличке подвір’ячко. Так я з вхід до банку, про який, напевне, всі давно забули. Адже цей величезний будинок — може, найвищий у нашому місті -
разів десять. Хто знав, що тепер я пробиратимусь до банку саме крізь ці потайні замасковані дверцята?
Я розкидав кілька пом’ятих картонних ящиків, що затуляли вхід, натиснув на клямку невеличких дерев’яні
розчинилися, пронизливо зарипівши. Жук сердито стукнув мене по шиї і засичав:
Ти що, сказився?! Хочеш, щоб сюди збіглася вся банкова охорона?
Мені стало страшенно прикро. Я погодився допомогти цим дивним хлопцям лише через те, що одного дня д; вступити до Таємного Товариства Боягузів. Раптом я зрозумів, що в глибині душі у мене жила божевільна мрія: а що як цього огидного страху, що переслідує мене скрізь? І одного разу, коли Кактус крикне мені: “Гей ти, поганський Паган
трохи тебе відлупцюю” — я зроблю блискавичний рух рукою, і Кактус полетить шкереберть на асфальт, розмазуючи соплі і сльози.
Ти що, заснув? — знову штурхонув мене у спину Жук.
Я стріпнув головою і швидко пішов темним підземним коридором, час від часу торкаючись руками стін — щоб заплутаних підземних лабіринтах. Тепер, пізно ввечері, життя в банку завмерло, і я був певен, що хлопці прийшли сюд Ясно було, що ми йдемо на пограбування. І я чудово усвідомлював, що нас от-от схоплять. В охороні банку працю каратисти, а на кожному повороті банкових коридорів було встановлено камери спостереження.
Раптом я почув зойк, озирнувся й не зміг втриматися від сміху. Мої сміливі супутники Заєць і Жук стояли мов укопа до холодної стіни. А біля них, ошкіривши гострі ікла, стояв Бакс — місцевий ротвейлер, якого випускають вночі охороняти банк.
Баксику, до мене! — пошепки покликав я грізного собацюру, і той, весело заметлявши хвостом, кинувся мені н носа. — Це зі мною, — сказав я псові й недбало махнув у бік переляканих хлопців.
“А що, знатимете, як глузувати з мене?” — думав я, піднімаючись пожежною драбиною, на яку ми перелізли крізь м комірчині для відер і ганчірок. Дивно, але нічна пригода вже починала мені подобатися. Ось зараз ми опинимося біля ( на всю стіну — за тим вікном був розташований кабінет директора банку, і хлопці самі зрозуміють, що проникнути туди холодний голос Жука вмить привів мене до тями:
Відсторонися! Тепер діятимуть фахівці...
Хлопці, немов за командою, одночасно витягли з-за пазухи невеличкі гумові присоски й приклали їх до скла. схожими на циркулі, намалювали два кола і беззвучно витягли з шибки два невеличкі кружальця. Ще секунда — і Жук руки крізь отвори всередину і, натиснувши на ручки вікна, розчинили його навстіж. За мить ми вже стояли посер
кабінету, встеленого м’яким перським килимом.
Гоп-ля-ля! — проказав Заєць і весело плеснув у долоні, так ніби ми стояли посеред циркової арени і він щойн
хитромудрий фокус.
А як же камери стеження? — вражено запитав я, чекаючи, що ось-ось до кабінету ввірвуться озброєні охоронці.
А про це подбаю я, — озвався Жук, витяг із нагрудної кишені тонку металеву трубочку, встромив у неї мале^
горошину, кульку й, спрямувавши її на підвішену під стелею камеру, різко дмухнув, поціливши кулькою простісінько в об’єктив камери.
Все, тепер ти слухатимешся нас. Г оловне — ні з чого не дивуйся і не кричи. На всю операцію нам відведено п’ятнг промовив завжди веселий Заєць, який і тепер кумедно усміхався, показуючи довгі передні зуби.
Хлопці впевнено, ніби вони бували тут сотні разів, підійшли до величезної картини, що висіла позаду директорсько мить пильно розглядав намальований на картині сільський пейзаж — дерева, пагорби й маленьку хатинку на ве простягнув руку й ледь торкнувся до того місця, де були намальовані двері хатинки.
Клац! — це картина раптом розділилася навпіл і почала роз’їжджатися, відкриваючи вузенький прохід у глибину стіни.
Розділ 10. Криївка блакитних жаб
Перше, що мене вразило, коли ми ступили крізь отвір у стіні, був дивний запах. Це був запах сирості й вологих болс лужок біля бабусиної хати в селі, куди ми разом з мамою й татом їздили щоліта відпочивати. Але звідки болото посер
десятому поверсі цегляного будинку?
Та думати про це було ніколи. Спереду почулося пронизливе сюрчання — ніби водночас засвистіло кілька розлю¹ Потім ударив барабан, а далі на нас накотилася ціла лавина шалених звуків. Галас був такий сильний, що ми позатуля
Жук і Заєць вперто рухалися вперед.
Те, що відкрилося нашим очам, було настільки дивним, що я навіть не встиг злякатися. У великому басейні, встелен лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння. З першого погляду було видно, що це космічні прибульці —
зроду не водилося.
Вірніше, найбільше ті істоти скидалися на жаб, але жаб велетенських та ще й яскраво-блакитного кольору. Морди ; банькаті очі світилися червоною барвою. Перед кожною блакитною ропухою, що розвалилася у кріслі, стояв столик і столику купками було розкладено хробаків, мух та жуків. Найдивнішим було те, що блакитні жаби жваво перемовлялі
назвати мовою оті страхітливі звуки, що нагадували сюрчання міліцейських свистків і гупання барабанів.
Що це?! — вражено запитав я.
Тихіше, головне зараз залишитися непоміченими й встигнути все зафільмувати, — прошепотів Жук і спрямував н
маленьку відеокамеру.
Тим часом Заєць витягнув уперед руку з приладом, на якому світився екран і мерехтіли колонки цифр, і по
вимірювання.
Хлопці так захопилися роботою, що не помітили, як із бічного коридора до нас кинулася істота, що віддалено
Здавалося, що це якась іграшкова фігурка, яку поспіхом виліпила маленька дитина, бавлячись пластиліном у садочку.
Ми прожогом кинулися до рятівного отвору у стіні, Жук натиснув на потайну кнопку, і картина заклацнулася — , стали на місце. А ми вилізли крізь вікно, скочили на пожежну драбину і почали спускатися по ній, весь час озир наздоганяють нас блакитні монстри. Нарешті ось воно — рятівне віконце комірчини. Жук, Заєць і я по черзі пірнули в нь підземним коридором і вже за кілька хвилин стояли на захаращеному поламаними меблями й іржавим залізяччям подвір’ї
Мені важко було зрозуміти, як під час нашої панічної втечі я знайшов потайні двері й урятував себе і своїх переслідування синьопиких потвор.
Ну що ж, Музиканте, ти витримав і друге випробування — не покинув нас у тому лігвиську і вивів на волю. — Теп
по-дружньому, куди й поділася його зверхність і грубість.
Просто нам доручили перевірити тебе у справжній операції... Тільки так можна зрозуміти, чи людина підходить дл додав Заєць і усміхнувся. — Розумієш, ці хижі прибульці таємно заволоділи вже половиною світу.
А цей банк — їхня головна база. Космічні окупанти вирощують тут мутантів-перевертнів і посилають їх на тає найголовніше, що вони навчилися проникати в людську свідомість і підкоряти людей своїй волі, — похмуро дод товариство бореться з жаб’ячою цивілізацією, але найгірше, що вони заразили майже все людство страшним вірус завдання — знайти протиотруту.
Я стояв мовчки і ніяк не міг прийти до тями. Невже все це відбулося насправді? Усі мої припущення й підозри лусі
бульбашки. Я потрапив не у банду розбійників. Мої нові знайомі — мисливці за хижими прибульцями.
Заждіть, а як же ми можемо боротися проти прибульців, коли ми самі — боягузи? — врешті вражено запитав я.
називаєтеся: Таємне Товариство Боягузів?
У цьому й увесь секрет. Вірус страху найперше вражає хоробрих. У них зовсім немає імунітету. А нам, тим, хто
життя треба боротися з власним переляком. Тому в кожного боягуза є свої засоби подолання страху.
Розділ 11. Паганіні стає Чаком Норрісом
Климе, онучку, прокидайся! — почув я у себе над вухом і схопився з ліжка, мов ошпарений.
Біля мене стояла бабуся й лагідно усміхалася. Годинник показував восьму ранку, отже, на те, щоб одягтися-умитис до- школи, залишалося якихось півгодини. Я прожогом кинувся до ванни, і тільки глянувши на себе в дзеркало й по
невеличку подряпину, пригадав усе.
Отже, ТТБ — це зовсім не жарт і навіть не банда злочинців. Те, про що я довідався вчора ввечері, не вміщалося в гс хворобливою маячнею. Ну які можуть бути прибульці? І що це за міжгалактична змова монстрів? Якби я не бачив усього
здалося мені дурнуватим сценарієм дешевого фантастичного фільму.
Усе ще намагаючись розібратися у вчорашніх неймовірних подіях, я вибіг із квартири і ніс до носа зіткнувся з Кактус ворогом і сусідом Сашком Смиком. Кактус лиховісно посміхнувся і почав повільно підходити до мене. І я добре знав,
наступної миті — я шкереберть полечу по сходах вниз. Кактус називав цю веселу гру живим футболом, і, як ви здогадуєтеся, м’ячем у цій грі був я. Тобто якщо я сам не тікав від Сашка, то він копав мене ногою.
Та що це? Замість того, щоб тікати, я, ніби виконуючи давно відомий мені прийом, широко розставив ноги і, пружинячи на ледь зігнутих колінах, поставив руки у блок.
Ги-ги, — розвеселився Смик, — це вже щось новеньке. Поганський Паганіні хоче стати Чаком Норрісом!
Але це були останні слова, які вимовив Кактус. Якась незнана сила змусила мене підскочити, а потім з несамовитим
мені самому позакладало вуха, мов лавина звалитися на свого ворога.
І сталося диво. Сашко Смик — непереможний Кактус — раптом осів, затулив руками обличчя й заскімлив тон
голосочком:
Відпусти мене! Я більше не буду! Мені наказали тебе відлупцювати. Хазяїн мене покарає!
Але розбиратися із зарюмсаним Кактусом було ніколи. Я підхопив рюкзак, який звалився у мене з плечей під ч
стрибка, й помчав до школи.
“Що зі мною відбувається?” — думав я, перебігаючи прохідний двір і пірнаючи під залізні ворота сусіднього будівелі (цією дорогою — навпрошки до школи — було вдвічі швидше). Адже я навіть не злякався. Здається, страх відступив ві,
таємного лігвиська голубих монстрів.
Мабуть, усе, чого я боявся досі, тепер здавалося мені дитячими забавками. Та не встиг я цього подумати, як чия присоску лапа міцно вхопила мене за руку й потягла до піщаного кар’єру, на краю якого працював екскаватор. Я з ж
довга лапа з перетинками між кістлявими пазуристими пальцями була яскраво-блакитного кольору.
Розділ 12. Міраж на будмайданчику
За останні дні я побував у стількох неймовірних ситуаціях, що був певен — тепер мене вже нічого не здивує. Та вияви помилявся. Бо щойно на моїх очах піщаний кар’єр зник — зник разом з ескаватором. Я не раз чув від своїх батьків роз вони бачили у пустелі. Але те, що я спостерігав тепер, нагадувало зображення на гігантському екрані, який раптово вимкнули.
Переді мною була рівна земля, без жодної травинки. Земля мала дивний іржаво-коричневий колір, її вкривали гли( щойно прокотився страшний смерч, вбивши навколо все живе. Але найгірше було те, що посеред цієї пустелі, яка
посеред будмайданчика, сиділо потворне банькате створіння.
Мені здалося, що саме його я бачив учора під час таємного бенкету у банку. В усякім разі, огидна синя пика з до банькаті червоні очі, довгі лапи з перетинками і, головне, яскраво-блакитний колір шкіри цієї почвари говорили про т
один із космічних прибульців.
Я спробував поворухнутися, але намарне — мене ніби обмазали липким тягучим клеєм, і я почувався, як муха, павутину і не може поворухнути лапкою, готуючись до того, що її от-от ізжеруть.
Синьопикий широко роззявив пащу, і з неї вирвалися пронизливі звуки: свист, гуркіт, дзижчання і. кумкання.
Я мимоволі замружився (вуха я затулити не міг, бо мої руки були намертво приклеєні до боків), аж тут у голові моїй залунали слова:
Слухай, нікчемне створіння! Ми, на відміну від вашої примітивної мови, володіємо досконалим мистецтвом перед в ідстан і. Так отож, сьогодн і вноч і, р івно о трет ій, на вашу планету прибуває основний десант могутньої цив іл ізаи Останньою перепоною на нашому шляху залишалося ваше таємне товариство. Досі нам не щастило захопити жодні вам кінець. Ти покажеш секретну лабораторію і після цього експерименти проводитимемо тільки ми. над вами.
Блакитна тварюка висолопила довжелезного язика, на льоту вхопила якусь необачну муху та з апетитом схрумг мухи були для космічних прибульців найбільшим делікатесом, бо споживання сердешної комахи захопило синьопико Мабуть, земні комахи впливали на прибульців ще і як снодійне. Бо думки потвори почали плутатися, і вона, сама того вибовкала зайве:
Підкоримо цю смачненьку планетку... Вона нам на один зуб. Лишилося проникнути в їхній штаб. Ням-ням,
смачніше за мух. Тільки консервовані метелики під майонезом!
Велетенська синя ропуха захропла, але я встиг підслухати останню думку перед тим, як пожирач мух остаточно відключився:
Цей людський екземпляр ще не до кінця приборканий. Щеплення переляку, напевно, не подіяло. Гаразд, прокиї
слід, тоді він стане моїм рабом назавжди і зробить усе, що я звелю.
Я розумів, що чекати на допомогу марно, треба було діяти якомога швидше й рішучіше. Тож, напруживши всі м’язи, як вуж, і сантиметр за сантиметром рухатися у бік паркану, що оточував цей фальшивий будівельний майданчик. Нарі випаленого кола із порепаною землею, де продовжував хропти синьопикий.
На щастя, прибульці знищили не все на цьому колись укритому кульбабками й травою пустирищі. Я шубовснувс калюжу і відчув, як липка речовина — напевно, це була отруйна слина космічної жаби — почала розчинятися. Мені е
секунд, щоб звільнитися і кинутися бігти геть від цього страшного місця.
Я проліз крізь дірку в паркані й опинився на гамірній вулиці. Мало не потрапивши під колеса автобуса, я обминув сво знайомого перехрестя. Туди, де кілька днів тому я так необачно наступив на металевий люк, що виявився входом до г ТТБ.
Розділ 13. Я шукаю допомоги
Ви помічали, що зазвичай люди бувають страшенно неуважні? Тисячі разів піднімаючись сходами до власної кварті скільки сходинок доводиться долати. Ми не звертаємо уваги на те, що на дереві під самісінькими нашими вікнами : пташка з довгим жовтим дзьобом і темно-зеленими пір’їнами на хвості.
І навіть не помічаємо, у що вдягнений наш сусіда по парті. Просто більшості людей здається, що все в житті визначеі див із ними статися не може. Приблизно так вважав і я, аж поки вклепався у цю дику історію, яка от-от могла закінчити цивілізації.
Тепер, коли я біг вулицею, залишаючи мокрий брудний слід (купання в калюжі не лише звільнило мене від клею, але губку), я почав пильніше придивлятися до людей. І те, що я побачив, вразило мене. Так-так: усі, хто мене оточував, дивний вигляд. Вони рухалися, ніби у сповільненій зйомці. І вирази обличчя в усіх були схожі — наче на них надягл наклеєними усмішками. Але сміху не було чутно. Власне, люди майже не розмовляли.
Я почав пригадувати і зрозумів, що з самого початку навчального року мене весь час щось непокоїло. Вчителі ніби часом вони розмовляли і рухалися, як актори в театрі, котрі повторюють наперед завчені ролі. І що у словах, які вони жодного змісту. Але мене настільки зацькував Кактус, що замислюватися над усім цим мені було ніколи. Лише теп секретної лабораторії, я пригадав оті загадкові речі.
Завернувши за ріг, я не вагаючись став на кришку люка, передчуваючи, що зараз вона м’яко осяде під моїми ногамі
була тверда й непорушна. Я кілька разів ударив по ній ногою, але було зрозуміло — ніхто мене тут не чекає.
Я почав гарячково пригадувати дорогу до старої залізної брами й до саду, де я познайомився з Жуком і Зайцем. Ал< провалля. Ніби хтось витер цілий шматок моїх спогадів. Певно, синьомордий, що захопив мене, все ж встиг частково мене зазомбувати.
І коли я вже зовсім втратив будь-яку надію і був готовий до того, що мене остаточно і назавжди захоплять хижі
прийшла допомога. З неба.
Ні, не подумайте, що над моєю головою завис вертоліт або до мене спустилася повітряна куля. Я почув лопотіння к| вмостився велетенський метелик — такого я зроду не бачив. Завбільшки він був з дорослого горобця, крила мав жов" коли я придивився, то побачив, що в лівій передній лапці він тримає маленьку залізну капсулу. Метелик легко дався ме
вже розгортав скручене трубочкою послання, написане знайомим кострубатим почерком Жука:
У цьому місці було відірвано кутик аркуша, і, гублячись у здогадах про те, хто ж урешті допоможе мені врятувати л
побіг до свого будинку...
Розділ 14. Послання від бабусі
Підходячи до дверей своєї квартири, я сторожко озирнувся — космічні монстри могли спокійнісінько підстерегти м
мені здавалося, що за мною стежать уже давно. Просто раніше я відганяв від себе підозри, коли помічав,
як похмурі постаті у довгих плащах і старомодних крислатих капелюхах затуляються газетами або демонстра' вітрини магазинів, щойно я зверну на них увагу. Але зараз аналізувати усі ті дивні збіги було ніколи. Я кілька разів н
дзвінка, але всередині квартири було тихо.
“Отже, бабуся піщда на роботу — до банку”, — подумав я і повернув у дверях ключ. Тиша, що стояла у помешканні, :
моторошною й гнітючою. “Ну от, припливли! — по- думки дорікнув я собі. — Вже й тиша тебе лякає...”
Та в цю хвилину я помітив на столі невеличкий предмет, схожий на комп’ютерну флешку. Однак коли я взяв пр подивом виявив, що це звичайнісінький спортивний свисток на мотузці. Схожий свисток має наш учитель фізкуль покрутив свисток у руках, аж раптом щось всередині клацнуло, і звідти почувся. голос моєї бабусі:
Климе, якщо ти зараз чуєш моє послання, значить, мене захопили синьомордики. Не хвилюйся. Головне — зроби тобі скажу. По- перше, підійди до вікна.
Я був настільки ошелешений, що слухняно рушив до єдиного у вітальні вікна.
Бачиш вазон із калачиками? Витягни квітку, на дні горщика дістань ключ. — Спокійний бабусин голос про,
вказівки.
Я закляк. Уявити, що моя бабуся, для якої її квіти, здавалося, були найбільшою радістю в житті (вона весь час підливі й підв’язувала листочки), сама пропонує видерти з коренем калачика, було просто неможливо. Але голос бабусі, яка ні(
вагатимусь, наказав:
Скоріше, часу залишилося зовсім мало. Діставай ключа. На подвір’ї, під старою грушею, стоїть жовтий автомс відчиниш дверцята, сядеш за кермо, а далі отримаєш нові інструкції. І головне, онучку, нічого не бійся. Ми маємо плаї довідаєшся. Пам’ятай, ТТБ у тебе вірить! — Бабусин голос якось дивно забринів, і мені здалося, що вона намагається с
чи то сльози.
За останні дні я звик до несподіванок, але те, що моя лагідна й завжди усміхнена бабуся якимось чином пое Товариством Боягузів, не вкладалося у мене в голові. Але тепер над цим ніколи було розмірковувати. Раптом я відчув, и
їх влучно прозвала бабуся, перейшли у наступ. І невідомо з якої причини своїми першими жертвами вони вибрали нашу родину.
Я стріпнув головою, відганяючи вагання й страх, легко висмикнув калачика з горщика, намацав на дні ключ і вибії очима жовтий автомобіль. Чомусь я сподівався, що побачу щонайменше жовтого мерседеса останньої моделі.
Насправді ж під покрученою дуплавою грушею, що якимось дивом вижила посеред заасфальтованого міськог
обшарпаний горбатий “Запорожець”.
“Тю, — промайнуло у мене в голові, — і на цій іржавій консервній бляшанці ми збираємося перемогти космічних монс
світ?”
Розділ 15. Найкращий у світі автомобіль — це...
Подв ір’я було абсолютно порожнє. Зрозум іло — д іти п ішли до садочк і в і шк іл, а доросл і на роботу. Та щойно я п ід ійш й почав невпевнено встромляти іржавого ключа в шпарину замка, як на наше подвір’я заїхав екскаватор з вели
виставленим уперед, ковшем. Мене здивувало те, що їхав екскаватор неймовірно швидко.
“Нічого собі будівельна техніка розвелася — якісь гоночні екскаватори шастають містом”, — подумав я і враз зрозумії
прямує саме до мене й до старенького жовтого “Запорожця”.
Врешті мені все ж пощастило відімкнути погнуті дверцята автомобіля, я скочив на переднє сидіння й судомно вхо робити далі, я не знав. Я ніколи в житті не водив машини. Тим більше, не було жодних гарантій, що ця іржава бляшанк
місця. А найголовніше — я навіть не уявляв, як завести машину.
Негайно пристебнутися! — почув я механічний голос і відразу впізнав його.
Саме цей голос привітав мене у підземній лабораторії ТТБ, куди я провалився крізь каналізаційний люк. Вагатись екскаватора вже навис над самісінькою моєю головою. Я намацав ремені безпеки і одним рухом заклацнув їх на груді упоратись, як мій старенький “Запорожець” загуркотів, немов ракета перед стартом, підстрибнув угору, наче велетенс
вискочив з-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша.
Краєм ока я побачив, що керує екскаватором уже знайомий мені синьомордий прибулець, який нещодавно фальшивому будмайданчику. Тоді мене врятувала ненажерливість блакитного хижака і те, що наша муха подіяла на нь
усе залежало від того, чи пощастить мені втекти від нього на старому маленькому автомобільчику...
Та я даремно хвилювався. Як видно, мій “Запорожець” мав приховані резерви. Бо, здивувавши мене шаленим стрибк
несподівано чхнув, потім різко розвернувся на місці і помчав назустріч нападникові.
Що ви робите?! — закричав я, чомусь звертаючись до машини на “ви”.
Заспокойся і міцніше тримай кермо, — озвався все той же голос, а наступної миті автомобіль так само сприт
опинився позаду неповороткої машини. Прибулець почав смикати за важелі, намагаючись розвернутися. З-під коліс екскаватора на всі боки розліталася земля. Величезна машина похитнулася і почала повільно завалюватися на правий бік.
За кілька секунд посеред мого двору лежав перевернутий екскаватор, надсадно гудів і смикався.
Всередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього рос
ґуля.
А я, зрозум івши, що м ій “Запорожець” — найнад ійн іший і найдосконал іший автомоб іль у св іт і, з полегшенням в ідк
сидіння і на шаленій швидкості помчав у безвість — назустріч небезпеці.
Розділ 16. Загадкова пані Содомія
Це був їхній ватажок, — так само монотонно промовив механічний голос.
Хто? — стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.
Істота, котра хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора, — це ватажок космічних прибульців, — терпляче пояснив голос.
Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що дерева й кущі обабіч д<
якусь суцільну зелено-жовту смугу.
Прошу тебе бути уважним і все запам’ятовувати. Сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Блакитн
їхні розвідники. Десант прибуває в пустелю. Саме туди, де ведуть розкопки твої батьки. Рівно о третій годині ночі.
Але чому ми їдемо туди самі? І як із усім цим пов’язана моя бабуся? І мама з татом? І як ти збираєшся встигнути? На
“Запорожець” не може літати зі швидкістю ракети.
Пані Соломія все продумала. Ми будемо вчасно.
Пані Соломія? — вражено вигукнув я.
Це не вкладалося у мене в голові. Соломія — ім’я моєї лагідної й завжди заклопотаної хатніми справами бабусі. Щог ніхто не називає. Вдома і на роботі вона просто бабуся Соля. І чим бабуся може захиститися від цих лютих і підстуг
синьомордиків шваброю й ганчіркою?
Ніби вгадавши мої думки, механічний голос Додав:
Пані Соломія — видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А цим вірусом уже зар. мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та у неї, про всяк випадок,
запасний план. І виконати його маєш ти.
Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний “Запорожець” гальмує. Визирнув у вік
подиву: ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.
Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Схотів напитися води і вже почав опускати відро на ланцюгу, кол крилець. До мене підлетів жовтий метелик — той, що приніс мені зранку записку, і так, ніби він робив це все життя, спо
на долоню.
Тепер я зміг роздивитися метелика краще. Все в ньому було точнісінько таке, як у звичайних метеликів: і жовті крил сонці, і довгий хоботок, і шість лапок, і закручені вусики. От тільки цей метелик був разів у десять більший за звичайної
у лапці він тримав капсулу з запискою.
“Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер вже з’явилася метеликова”, — подумав я і швидко пробіг записк
написано лише шість слів:
'Третій помідорний кущ ліворуч від паркану".
Я слухняно попрямував на бабусин город і підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Щ
знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від’їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.
Що за чорт івня! Я щол іта жив у бабус і — її село зовс ім поруч із м істом. Я ст ільки раз ів збирав на її город і ог ірки, карте речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама... Може, тут теж схованка, як у горщику з-під калачиків?
Я усміхнувся своєму фантастичному припущенню й, відчувши, як від голоду булькає в животі (я не їв із самого ран помідор. Та що це? Мої зуби наштовхнулися на твердий слизький пластик — помідори були штучні.
Розділ 17. Машина часу існує?
Я роззирнувся довкола — порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабу синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши н
що стрімко спускалася у глибину, полетів у безвість.
За кілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно! Тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, прост відчув під пальцями вимикач — і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено ог Уявити, що це криїВка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.
Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської пір гарну молоду жінку я впізнав одразу — це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я запри участь у секретному експерименті. І врешті — це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьо нові друзі — Жук і Заєць. Тепер я зрозумів, кого вона мені нагадувала. Очі у жінки були точнісінько такі, як у бабусі С зовсім молоде.
Нічого не розумію! — прошепотів я і почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинної
химерним різьбленням.
Прилад скидався на комп’ютер, тільки замість пульта перед темним екраном лежала невеличка пласка скрині відчинити, але кришка ніби приросла до чорного металу. Я хотів підважити її лезом свого складаного ножа — марно
саме у цій скриньці сховано розгадку всіх сьогоднішніх дивних подій. Бо чому ж тоді бабуся спрямувала мене у цей підземний схорон?
Втративши будь-яку надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився у крісло, що стояло перед столом, кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки замерехтіла м’яким зеленим світлом, на ній виступили коні лініями, рисочками й цятками. Екран засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею. Бо ц
й вродлива, а очі її були втомлені й суворі.
Ну що ж, здрастуй, онучку, — сказала жінка з екрана. — Ось ми й зустрілися...
Від хвилювання у мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:
Хто ви?
Я — Соломія. Так-так, я мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я — з минулого. А тебе ще немає на свг я сконструювала машину, за допомогою якої можна переміщуватися у часі й просторі. І перше, що зробила, — вируши
уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.
Хіба так буває? — вихопилося у мене. — І потім, навіть коли так, якби ви насправді винайшли машину часу, то за тр неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілкою чи комп’ютером.
Не все так просто, Климе, — усміхнулася жінка. — Потім ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз треба
стареньку. Бо без мене порятувати світ не вдасться.
Розділ 18. Я відчуваю смак пригод
Тепер зосередься і роби все точно так, як я тобі казатиму. Підійди до фотографії. Ось до цієї, де твої тато й мама б перенестися на часольоті в те місце, де вони зараз ведуть розкопки. Саме туди прибудуть головні сили космічних хиж мусиш їх випередити. Отже, перенесешся у вчорашній день. Тоді ще синьоморди не знали, що їх викрито і що ми про
приміщенні банку. Ви встигнете підготуватися.
Зачекайте, а як же бабуся? Тобто ви... тобто... моя теперішня бабуся.
Я так розгубився від фантастичної інформації, яку повідомила мені пані Соломія, що ніяк не міг оговтатися. Думк
пересохло, і я відчув, що нудотний липкий страх, який, здавалося, кудись зник за останні дні, заволодів мною знову.
І де я візьму цей часоліт? Тут його немає. І на подвір’ї я також нічого не помітив.
Раптом я усвідомив, що найбільше хочу, щоб мене залишили у спокої. Сховатися десь подалі від синьоморді небезпечних перельотів, від цієї жінки, що зараз ніби наскрізь пропікає мене своїми очима. Хіба моя бабуся така? Вона лі вишиває рушники й серветки, наспівуючи сумну пісню про коня з сивою гривонькою. Я її дуже люблю, але що, що я мо існує ТТБ — Таємне Товариство Боягузів. Є Жук і Заєць, які так спритно зафільмували бенкет у лігвиську блакитних ж
усім і розбираються.
Несподівано обличчя на екрані почало зникати. До мене долинули останні слова, які пані Соломія вимовила ніби звіді
розібрав головне:
Дій рішуче й швидко. Ключ від часольота висить у тебе на шиї. А сама машина часу — у дворі. Так-так, не дивуйся: під старенький “Запорожець”. Користуватися ним дуже просто. Головне, щоб ти не схибив і потрапив до піраміди сам
назвала. Налаштуй часоліт на першу годину ночі. Тоді тебе напевно ніхто не помітить.
Звук урвався, екран потемнів. Я знову залишився сам у підземній кімнаті. Про що вона говорила? Ключ від часольот намацав маленький прилад на шкіряному ремінці, котрий знайшов у нас удома на столі. Спершу він здався мені звич свистком, потім цей свисток передав інформацію від бабусі. А тепер, виявляється, це ключ від часольота?
Треба було діяти: надія на те, що мені пощастить якось пересидіти небезпечний час, розвіялася, як весняна хмар відчув смак до шалених пригод. Вони затягали мене все дужче й дужче. І здається, це був іще один засіб від переля пригод сторчголов, не залишаючи собі часу на вагання, сумніви й побоювання.
Цікаво, а як я звідси вийду? — подумав я вголос.
Ніби відповідаючи на моє запитання, залізна стрічка смикнулася і поповзла вгору, як ескалатор у метро. Я скочив н вхопився за поруччя, що рухалося разом з металевою доріжкою, а другою рукою притис до грудей фотографію, з яко
молоді й веселі батьки.
Розділ 19. Політ крізь часопростір
“Запорожець” стояв посеред двору, і тепер, коли я знав, що це хитро замаскована машина часу, то подивився на м автомобільчик іншими очима. Я прискіпливо оглянув сидіння, виготовлені з якогось невідомого мені сплаву. Він надзвичайно міцний. Коли я вмостився спереду, сидіння враз набуло форми мого тіла. Тепер я зрозумів, чому не відчу
коли мій “Запорожець” стрибав навколо екскаватора, мов оскаженілий кенгуру.
Я зняв зі свистка кришку і побачив маленький дисплей, по якому бігли знаки й цифри. Спершу то була якась абрака,
літери почали складатися у слова:
"Витягни фотографію з рамки, приклади до неї руку. Потім набери на дисплєї потрібний час".
Я слухняно виконав інструкцію — обережно витягнув фото з рамки. Після цього знайшов на свистку крихітні кн
електронному будильнику — і виставив час. Потім замружився і поклав руку на фотографію — просто на вершечок велетенської піраміди.
Прошу пристебнути ремені безпеки. В разі невиконання цієї інструкції транспортований об’єкт може загубитися у
— нагадав механічний інструктор.
Нічого собі техніка! — обурився я. — А раптом ці іржаві дверцята відваляться під час перельоту і мене просто вис
ніякі ремені безпеки не допоможуть!
Шановний Климе Миколайовичу, — озвався голос, чітко вимовляючи кожен звук, — вступаючи до ТТБ, ви
допомагати нашій організації. Отож прошу зосередитися й приготуватися до переміщення.
Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, заплющити очі й сподіватися на те, що часоліт не провалиться у якусь часову яму чи не заблукає на манівцях часу і простору.
Якщо ви думаєте, що політ на часольоті хоч трошки схожий на те, що нам показують у фантастичних фільмах, то зн теж чекав, що ось зараз навколо мене закрутиться вихор, мене затягне у гігантський коловорот і понесе із шаленою ш тунель. Та навколо панувала абсолютна тиша.
Я розплющив очі, впевнений, що сталась якась помилка, збій у програмі, і часоліт, тобто старенький жовтий “Запор
спокійнісінько, як і стояв, посеред бабусиної садиби.
Однак тої ж миті я переконався, що стрибок у часі відбувся. Просто це сталося абсолютно непомітно. Ось ще се
українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів.
На щастя, ця піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана так, ніби якийсь велетень зрізав кінець
ножем. Отож зараз я опинився посеред чималого абсолютно рівного майданчика, ніби навмисне зробленого для посадки часольотів.
Колись батьки розповіли мені, що саме через дивну особливість — стесану верхівку — вибрали цю піраміду для розкопок.
“Хтозна, — подумав я тепер, — може, й хижі космічні прибульці також обрали місцем свого приземлення цю мічену піраміду, щоб легше було зорієнтуватися серед безкраїх пісків?”
Ця думка видалася мені такою безглуздою, що я мимоволі засміявся. Серед нічної тиші мій сміх прозвучав неспі перелякано затулив рота руками, та було запізно — я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому н жаб’ячі лапи з перетинками. Здається, синьоморди все ж випередили мене.
“Як же блакитні ропухи здираються по майже прямовисних стінах піраміди?” — майнуло у мене в голові. А тоді я пр синьоморд обмотав мене липкою гидотою, і зрозумів, що космічні загарбники просто приклеюються до кам’яної повеї них не існує жодних перепон...
Розділ 20. Абетка мандрівника
Часовий переліт закінчено! — нагадав про себе мій механічний інструктор. — Ми перебуваємо на Африканському
рівно перша година ночі 26 вересня 2006 року.
Зажди! — вигукнув я. — Але ж я виставляв на дисплеї не 26-те, а 25-те число! Ми помилилися на цілу добу. Тепе
попередити батьків!
Пробачте, — так само спокійно відповів автомат. — Ви маєте знати, що ця машина є експериментальним трапляються дрібні похибки. Але немає нічого простішого — спробуйте ще раз. Перепрограмуйте завдання, і ми в
потрібному часовому відрізкові.
Я почав нервово натискати на кнопки свистка. Руки в мене тремтіли, і я ніяк не міг набрати потрібні цифри. Коли
вдалося, на маленькому екранчику засвітився напис: “Технічні несправності. Тимчасова зупинка програми”.
Ляскання жаб’ячих лап ставало дедалі голоснішим. Треба було діяти швидко й впевнено. Я знав, що коли затримаю! мене допадуться блакитні хижаки. І тоді, як обіцяв синьомордий любитель мух та метеликів під майонезом, я перетвор
кролика.
Мить — і я вже сидів усередині “Запорожця”, ще мить — і, вхопившись за кермо, я крутнув його так, що машина під
по прямовисній стіні піраміди донизу.
Напевно, я б не ризикнув виконувати цей карколомний трюк, якби не знав, що мій “Запорожець” уміє стрибати, мс справді, зіткнувшись із землею, автомобіль підскочив кілька разів, а тоді благополучно спинився біля підніжжя піраміди.
Я вистрибнув назовні й тут-таки наштовхнувся на купу розкиданих глиняних черепків. Небо було чисте й зоряне, а можна було добре роздивитися все довкола. Було зрозуміло, що табір моїх батьків захопили зненацька. Навколо вал розкопок, консервні бляшанки, пластикові пляшки з водою і роздерті на клапті намети. Але людей не було ніде.
Несподівано мою увагу привернули ледь чутні звуки. Вони долинали ізсередини піраміди. Я наблизився до кам’яі приклав до неї вухо і почув стукіт. Звуки послідовно повторювалися, і раптом до мене дійшло, що це винайдена моїм т мандрівника. Мабуть, це була найпростіша звукова абетка у світі, бо складалася вона лише з трьох понять. Одне оз друге: “Велика небезпека!!”, а третє: “Найбільша небезпека!!!”
Річ у тім, що наша родина при найменшій нагоді вирушає у близькі й далекі мандрівки. Ще коли мені не було й рок плечі спеціального рюкзака, в який садовили мене, і ми втрьох — мама, тато і я — вирушали в похід. І найперше, чо
батьки, — це користуватися АМом.
Отже, при небезпеці звичайній треба було стукати по кам’яній поверхні, чи по дереву, чи по металу, чи взагалі по чом раз, при середній — двічі, а при найбільшій гатити щосили тричі підряд. Головне, щоб чітко повторювався ритм: стук- Стук-стук-стук — тиша! І зараз із кам’яних нутрощів піраміди хтось подавав сигнал найбільшої небезпеки. Було зрозум
допомогу мої тато й мама і що визволити їх можу тільки я.
Я обмацав кам’яну поверхню, але між велетенськими брилами, з яких було побудовано усипальницю фараонів, найменшої шпарини. І тоді, коли я вже був готовий впасти у відчай, за моєю спиною пролунав знайомий механічний голос:
Раджу скористатися універсальним ключем. Нагадую — він висить у вас на шиї. Спосіб використання: прикласти поверхні, натиснути на червону кнопку й накреслити на ній необхідну фігуру.
Я намацав свисток, що висів у мене на шиї, приклав його нижнім кінцем до стіни і, як радив мій автоматичний поміч^ червону кнопку й накреслив на кам’яній поверхні піраміди велике півколо. Раптом масивна кам’яна брила під моєю рук почала відступати, і в стіні утворився отвір.
Розділ 21. У Всесвіті дрібниць не буває
Я ускочив до автомобільчика, скомандував “Уперед!” — і за якусь мить опинився всередині старовинної усипальниі
став на місце.
Ну, синку, ти саме вчасно, — почув я мамин голос, коли виліз із машини.
А ми вже боялися, що синьоморди до нас ось-ось допадуться, — додав тато й обійняв мене за плечі.
За ті півроку, що ми не бачилися з батьками, мама й тато якось змінилися. Спершу я не міг зрозуміти, в чому річ, а засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожі на кочівників пустелі — бедуїнів.
Якби я потрапив усередину піраміди за інших обставин, то, певно, одразу ж кинувся б її оглядати. Але тепер я л поглядом освітлену смолоскипами залу і з подивом зауважив, що попід стінами піраміди лежить безліч скручених трубочками папірусів.
Батьки розповідали мені, що древні єгиптяни писали на таких папірусах одне одному листи, фараони передава. накази, а стародавні вчені записували на папірусах свої відкриття. Але до наших днів папіруси майже не дійшли. Навіт десь серед старовинних руїн, вони, потрапивши на повітря, розсипалися, мов порох.
Невже моїм батькам пощастило знайти старовинну бібліотеку єгипетських фараонів? Та зараз про це ніколи було д розпитувати в мами й тата про їхні археологічні відкриття. Людство було у небезпеці, а ці прадавні єгипетські рукопи стати в пригоді у боротьбі проти блакитних космічних жаб.
Мені стільки треба було розповісти мамі й татові, що я просто не знав, з чого почати. А найголовніше, що мене здив
вони поводилися зі мною так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.
Бабуся... — почав я, та мама мене перебила:
Ми все знаємо. У нас був прямий зв’язок зі штабом ТТБ. — І мама по-змовницьки мені підморгнула. — Хіба ти не ві
коло банку?
То це були ви з татом? Мотоциклісти, що пограбували банкіра? — вражено скрикнув я.
Авжеж. Довелося перенестись на якусь годинку в часопросторі й розіграти оце пограбування, щоб ви змогли прі
синьомордів.
Щоправда, синку, ми чекали на тебе вчора. Твоя затримка трохи ускладнила ситуацію, — додав тато.
Я обурився:
А ви знаєте, що сьогодні вранці мене захопив огидний синьоморд і обмотав мене якоюсь липкою гидотою, як кої ледве від нього втік. А потім цей скажений голубий прибулець ганявся за мною на екскаваторі! І ця жінка, яка каже,
тільки з майбутнього.
Тато пильно глянув мені в очі й дуже серйозно сказав:
Климе, заспокойся! Головне, що ти майже вилікувався від страху! На жаль, таких людей на Землі тепер дуже мешканці нашої планети заражені вірусом страху. Протиотруту від цієї жахливої епідемії винайшла наша бабуся, але рі^і
потрапила в полон до синьомордів.
А та. пані Соломія, вона не може допомогти бабусі Солі? Тобто самій собі?
Розумієш, за законами часопростору людина не може зустрітися сама з собою в іншому часі. Тоді відбуваються
Всесвіті. І невідомо, як піде ціла історія людства.
Через таку дрібницю? Це неможливо!
У Всесвіті дрібниць не буває, запам’ятай це! А тепер годі базікати. У нас лишилося якихось дві години. Треб;
космічних гостей як слід.
Розділ 22. Зброя проти комахожерів
Послухай, мамо, я пригадав, що наша бабуся найчастіше співає пісню про коня з сивою гривонькою, а ще дуже лк під ніс пісню групи “Бітлз” “Yellowsubmarine”, що в перекладі означає — жовтий підводний човен. То, може, наш “Запоре
працює, як машина часу, то й під водою може плавати? А може, він працює і як космічна ракета? — Я сам засміявся від цього припущення.
Та у відповідь тато серйозно проказав:
Що ж, цілком можливо, що ця машина універсальна. Бабуся заклала в неї усі свої знання й уміння. А знає вона н;
повір мені. Щоправда, невідомо, чим закінчиться оця жаб ’яча історія і де всі ми врешті опинимося...
Я вже хотів розповісти, як заклинило ключ від часольота і він помилково заніс мене не в той день, але вирішив не з;
зараз, а з’ясувати це пізніше, за сприятливіших обставин.
А тепер поводьтеся дуже тихо, — наказав тато, — у синьомордів надзвичайно тонкий слух. До того ж вони вмію людські думки на відстані. Це дуже давня войовнича цивілізація. І вони мають багатий досвід у захопленні нових план
практично не існує.
Тут до розмови долучилася мама. Видно було, що вона вагається — чи варто розкривати мені якусь страшну таємн зважилась і заговорила, ледь затинаючись. Вона завжди затиналася, коли виникала якась небезпека:
Климчику, т-ти маєш знати, що ми не випадково почали вести розкопки саме т-тут. Річ у тім, що сім т-тисяч рок зазнала нашестя блакитних жаб. І сталося це саме в цьому місці, у давньому Єгипті. Врешті єгипетські вчені знайшли синьомордами, т-та було запізно. Хоча космічні хижаки втекли з нашої планети, та все ж перед тим устигли знищити в< колись квітучій долині. Все засипав пісок — зникли сади, міста, поля і ріки. На цьому місці постала піщана пустеля.
Ми от-от мали розшифрувати один дуже важливий манускрипт, нерозгаданим лишився тільки один знак. f зрозуміти, що саме мали на увазі давні єгиптяни. А без цього нам буде дуже важко перемогти синьомордів. — Тато прої тихо, і вперше я почув у його голосі тривогу.
Взагалі-то зброя є, — сказав я. — Щоправда, я не знаю, чи ми зможемо нею скористатися.
Ти жартуєш! Яка зброя? — дорікнула мама. — Хіба можна сміятися у такий момент?
Я не жартую. — Від хвилювання у мене пересохло в роті, і я ледве видавив із себе: — Мухи!
Про яких мух ти говориш? Так, ми знаємо, що блакитні жаби люблять ласувати нашими комахами, але до чого тут зброя?
Я пригадав, як сьогодні зранку одна-єдина муха подіяла на довголапого прибульця, як він втратив пильність,
відключився і захропів.
Мені знадобилося лише кілька хвилин, щоб детально описати бенкет, який зафільмували Жук і Заєць, і розповісти
вплинула на прибульця немов снодійне.
Батьки перезирнулися, а тоді схопили мене в обійми і тихенько, щоб не почули хижі чужопланетяни, крикнули:
Врятовані!
Розділ 23. Жук і Заєць втрачають надію
Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів, чому моїх батьків охопила така бурхлива радість. Ну гаразд, розповів я їм про те синьомордів як снодійне, але звідки, звідки ми наберемо стільки комарів, мух та усіляких кузьок? Проте скоро я діз
папіруси, які, на перший погляд, були цікаві лише археологам, можуть стати у пригоді цілому світові.
Мама поманила мене рукою, ми зайшли у сусіднє приміщення, вона клацнула вимикачем — і я побачив, що стою обладнаної наукової лабораторії. Над потужним мікроскопом схилився якийсь невисокий чоловік, біля лабораторног колбами, ретортами й слоїками, схилився інший дослідник. Щось у цих двох постатях було знайоме. Я придивився й
друзів — Жука та Зайця.
А ви як сюди потрапили? — вражено запитав я у хлопців.
Оце якраз було зовсім просто. Пані Соломія доправила нас сюди на часольоті, — пояснив Заєць. — На жаль, то буї Коли вона повернулася додому, її вже підстерігали синьоморди. Добре, що вони не захопили часоліт. Хіба ж можна з
обшарпаний “Запорожець” — насправді машина часу?
Представники нашої організації роблять що можуть, але підступний вірус страху вражає все більше й більше люд Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані С
надією глянув на моїх батьків.
Але тато заперечливо похитав головою.
У такому разі не буде кому опиратися десанту прибульців, — сумно промовив Заєць. І, здається, вперше я не
обличчі усмішки- звичний оптимізм зрадив і його.
Ніколи не можна впадати у відчай, — заперечив тато і повів нас усіх за собою.
Він рушив угору вузенькими сходами. Стеля у цьому тісному коридорчику була зовсім низька. Навіть мені доводил тато зігнувся майже удвоє. Та наша маленька група продовжувала уперто підніматися все вище й вище. Врешті ми дій піраміди, і тато освітив потужним ліхтарем бічну стіну кімнати. Водночас він заглядав у розгорнутий папірус, що тримав перед очима.
Ось тут, — промовив тато, ще раз уважно подивившись на дивні значки, накреслені на папірусі. — Треба діяти шв ми ще не встигли обробити спеціальним розчином. Він от-от може розсипатися. Але в ньому якраз ідеться про те, як м нашу цивілізацію.
Ми оточили тата й нетерпляче зазирали йому через плече. Я побачив на жовтуватому аркуші, що вже почав чорніти
краях, стародавній малюнок, який нагадував... так-так, він нагадував звичайнісіньку муху!
Погляньте! — скрикнув Заєць. — Ось точнісінько такий значок на стіні!
Щойно тато торкнувся вирізьбленої на стіні комахи, як на кам’яній поверхні утворилася ніша. Він простягнув руку
заглиблення й витягнув звідти дивний предмет. То було металеве півколо з маленькою пластинкою посередині, схожою на тонкий язичок.
Розділ 24. Космічні загарбники прибувають
Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись ізгори пролунав звук, схожий на гуркіт грому. Е
що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.
Я глянув на годинника й здригнувся. Стрілки показували рівно третю годину ночі.
Здається, прибули наші незвані космічні гості, — дуже спокійно сказав тато. Потім так, ніби робив це щодня, в знайдений предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді кілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пла
всередині дивного інструмента.
Та це ж дримба, — прошепотів у мене за спиною Заєць, — тільки форма у неї інша, ніж у звичайних дримб.
Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони були схожі й на пронизливе дзижчання, і на свист вітру струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж пі
невеличкого металевого люка. Тато на хвильку урвав гру на дримбі й звичним рухом розчахнув люк.
Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсулі пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, спрямований на зрізану верхівку піраміди.
Коли наша невеличка команда вийшла на верхній майданчик, усі світлові промені вмить зосередилися на нас. Я від
беззахисним і маленьким, як та муха, котру сьогодні вранці на моїх очах проковтнув довголапий синьоморд.
Вони знижуються, — тихо промовила мама й взяла мене за руку.
Я не думав, що їх буде аж так багато, — зауважив Жук, і я відчув, що він, попри всі намагання, страшенно хвилюється.
А я почуваюся, як на арені цирку, — пожартував Заєць і раптом підстрибнув і зробив у повітрі сальто-мортале.
Розділ 25. А тато грає на дримбі
Найспокійніше, здається, почувався мій тато. Він продовжував вигравати на дримбі, і раптом я почув, що до и
долучатися десятки, сотні, тисячі інших. Спершу слабенькі, ці звуки, що долинали звідусіль, перетворилися врешті на мільйонноголосий хор.
То до нашої піраміди наближалися хмари оскаженілих комах!
За мить у сліпучих променях над пірамідою кружляли й дзижчали комарі, мухи, ґедзі — кузьки усіх кольорів і розмірі знайоме ляскання — то знову здиралися на піраміду синьоморді любителі комах, котрі вже встигли поласувати з
комарами раніше, і тепер їхній потяг до місцевого делікатесу був непереборний.
Спершу я злякався, коли побачив, як з-за краю кам’яної стіни виткнулася перша ротата блакитна ропуха.
Стережіться! — вигукнув я і вже хотів ховатися назад, всередину піраміди.
Але мама заспокоїла мене та хлопців:
Погляньте, їх не цікавить нічого, крім поживи.
Не зважаючи на нас, блакитні жаби почали несамовито крутитися на всі боки, раз у раз підстрибуючи, висолоплюючи довжелезні язики й хапаючи все нових і нових комах. Напевно, їхня дивна поведінка зацікавила прибульців у капсулах, бо у прозорих відкрилися люки, звідти вилетіли довгі драбини, по яких почали спускатися донизу космічні хижаки. Ще у пое
перетинчастими лапами по щаблях драбинок, блакитні ропухи почали хапати комах довгими язиками. Видно було, що земні мухи, комарі та ґедзі вразили чужопланетян у самісінькі жаб’ячі серця.
Погляньте, вони щось переказують тим тварюкам, що залишилися у капсулах, — закричав спостережливий З
синьомордів.
І справді, ті прибульці, шо по драбинках спусти; землю, почали свистіти, клацати й кумкати з такою страшною си
почули й на віддалених планетах.
Нам позакладало вуха, а синьоморди, що залишалися у капсулах, отримавши цінну інформацію про наших непі
задраїли люки і за кілька хвилин уже приземлилися посеред піщаної пустелі.
Ще мить — і цілі зграї прибульців з радісним кумканням почали зістрибувати на пісок, на ходу ловлячи комах. Це було схоже на масовий сказ. Зараз небезпечних космічних окупантів можна було брати голими руками. Вони не помічали нічого, окрім см
хмарами кружляла довкола них.
Розділ 26. Я розмовляю мовою синьомордів
Тепер я зрозумів, чому тато говорив про синьомордів як про представників страшної цивілізації міжгалактичних заг
кожного прибульця висів апарат із широким дулом і прилаштованим до нього балоном.
Це газ, — сказала мама, — він може паралізувати будь-яку живу істоту. А потім ці почвари роблять з нею, що сх
захопити кілька таких балонів у тих космічних хижаків, що прибули першими, й дослідили їх.
Тато на хвилину покинув грати на дримбі й додав:
Найстрашніше, що той газ абсолютно безпечний для самих синьомордів. І взагалі, як виявилося, представні цивілізації не чутливі до жодної отрути. Вони самі можуть отруїти кого завгодно. Особливо небезпечний вірус, що
космічні хижаки, — вірус страху.
Край неба поволі ставав рожевим, потім з-за обрію вигулькнуло пурпурове сонце, і над пустелею розвиднілося. Ка перед нашими очима, була фантастична. Скільки сягало око, пустеля була вкрита велетенськими блакитними ропу
лежали на піску й голосно хропли.
Оце так непереможні космічні завойовники! — зареготав Заєць.
Страшна загроза людству! — зневажливо докинув Жук.
Вони просто обжерлися і впали у сплячку, — пояснив тато.
Треба скоріше їх знешкодити, бо вічно грати на дримбі наш тато не зможе, — по-діловому промовила мама.
А головне — скоріше дізнатися, куди синьоморди заховали нашу бабусю, — озвався я. — Гадаю, найбільше і розповісти ось цей мухожер. — Я показав на мого давнього знайомого синьоморда, що лежав, розкинувши лапи, п Нападника легко було впізнати, адже після того, як він гнався за мною на екскаваторі й перекинувся, на лобі в ненажеі
синя ґуля.
Цікаво, як довго синьоморди спатимуть? — замислено промовив тато. — Якщо кожен із них проковтнув щонайм<
то зо п’ять годин вони хроптимуть. Що з ними робити далі, я поки що не знаю, але головне — чимшвидше їх знешкодити.
Я підійшов до чужинця з ґулею на лобі й обережно поторсав його за плече. Тої ж миті в голові у мене залунало:
Як смачно! Як поживно! Земні комахи — найкращі в усій галактиці!.. А стару чаклунку ми гарненько заховали. будинком. Ги-ги. її тепер ніхто й ніколи не знайде. Та й шукати уде нікому. Наш десант окупує всю цю планету. Спро чинитимуть — всі вони заражені нашим вірусом. А хто не піддався, тому силоміць зробимо щеплення. І ніяка протиот Ось т ільки б допастися до їхньої секретної лаборатор її... Цив іл ізац ія блакитних жаб — найвеличн іша цив іл ізац ія ВсесЕ Люди стануть нашими рабами й працюватимуть на мушиних фермах — вирощуватимуть комах-бройлерів. Ми експор комашині консерви в кожен куточок галактики!
Я отямився лише тоді, коли тато сильно струсонув мене за плечі. Виявляється, я настільки перейнявся думками син
що почав свистіти, кумкати й клацати язиком.
Оговтавшись, я в кількох словах переповів усе, про що довідався, вступивши у телепатичний контакт із космічним
як мої батьки й Жук із Зайцем захвилювалися.
Стало зрозуміло, що святкувати перемогу ще зарано.
Розділ 27. Пірамідосерфінг
Ну що ж, час вирушати в дорогу, — мовив тато, — тепер не можна гаяти ані хвилини.
Я вже збирався лізти крізь люк всередину піраміди, а потім знову долати тисячі й тисячі сходинок, спускаючись дон що це не потрібно. Тато й мама показали нам чудовий спосіб пересування. Подумки я назвав його пірамідосерфінгом. Д
й безпечно спуститися з піраміди, потрібні були лише легенькі пластикові санчата. Вірніше, не санчата, а кругла пластинка з ручкою.
Ви сідаєте на цю пластинку-санчата й просто з’їжджаєте з піраміди, як зі снігової гірки, — пояснила нам мама.
Головне, щоб стіни піраміди були достатньо гладенькими, бо на котромусь горбочку чи ямці ви можете переки додолу сторч головою, — застеріг тато. — А тепер вибирайте собі санчата. — І він показав на купу складених один на
кружечків. — Саме для таких екстремальних спусків ми їх тут і тримаємо.
Спершу треба було транспортувати причмелених комахожерів, і ми заходилися прив’язувати синьомордів спеціалі
санчат.
Я повезу ось цього, — показав я на прибульця з ґулею, — з нього ні на мить не можна спускати очей. Він ватажок
прибульців і, певно, знає найбільше.
Ми посідали на пластини-санчата так, як сідають діти, коли вдвох спускаються з гірки. Попереду лежали прибульці,
сиділи позаду і керували санчатами.
Розповім комусь, як я на санчатах з’їжджав з піраміди — не повірять, — захоплено вигукнув Заєць, коли ми успії
землю.
Г оловне, щоб на Землі ще залишилися ті, хто зможе вислухати твої розповіді, — похмуро зауважив Жук.
Було видно, що нашестя синьомордів справило на Жука гнітюче враження. Мені навіть почало здаватися, що до страх. Певно, оті вправи, за допомогою яких хлопці лікувалися від переля ку, потроху втрачали силу. Що там вигук; вперше побачив їх у садку за старовинною брамою? “Засіб від переляку номер один! Засіб від переляку номер сім! Засіб
чотири!”
Цікаво, скільки взагалі тих засобів від переляку і як довго вони діють? Тепер я розумів: усі їх винайшла моя баб
чудодійної протиотрути ми ніколи не врятуємо людство від вірусу страху.
Космічні прибульці впали у такий глибокий транс, що й не думали прокидатися. А на нас попереду чекала тяжка
придумати, як знешкодити синьомордів, щоб вони не могли накоїти лиха, поки ми шукатимемо бабусю Солю.
Розділ 28. Нехай синьоморди посплять
Друзі, — замислено мовив тато, озираючи вкриту сплячими синьомордами пустелю, — якщо зараз ми почне
перетягати цих пузатих довголапів до нашої піраміди, то не впораємося й до вечора.
А що ти пропонуєш? — схвильовано запитала мама, поглядаючи на годинник.
Просто заблокувати їх за допомогою часольота.
Я здивовано поглянув на тата. Адже, як мені здавалося, я вже досить добре вивчив усі властивості бабусиного вина
там блокування не знав нічого.
Все дуже просто, — пояснив мені тато, — часоліт має різні властивості. Річ у тім, що він мусить захищати ман
просторі від будь-яких небезпек. Тому в нього закладено безліч програм.
А звідки ти про це знаєш? — не витримав я.
Климе, про це я дізнався від своєї мами, а твоєї бабусі, ще тоді, коли мені було стільки ж років, як тобі зараз. Прост роду Джур втаємничені у прадавні секрети характерництва. Але пані Соломія, як її називають учні й прихильники чудодійні сили наших пращурів із найсучаснішими науковими здобутками. І замаскувала свій універсальний прилад у с
Погодься, хіба комусь спаде на думку шукати машину часу в цій іржавій консервній бляшанці?
Я не хотів вам казати, щоб ви не хвилювалися, — заговорив я, — але часоліт мене підвів, він помилився на цілу
машина взагалі перестала працювати. Просто розрядилася, як використана батарейка.
Я боявся, що моє повідомлення схвилює батьків, але тато заспокоїв мене:
Синку, ти ще не все знаєш про цю піраміду. Вона діє, як потужний підзарядний пристрій. Крізь її зрізану верхівк потрапляє всередину й акумулюється. Так що, гадаю, наш часоліт цілком готовий до роботи.
Тато швидко вивів “Запорожець” із піраміди, потім зробив кілька блискавичних рухів — упевнено натиснув якісь клав ж миті кумедні старомодні фари автомобіля почали випромінювати дивне зеленкувате сяйво. Ясно-зелені промені осі піску прибульців, і ті немов закам’яніли. Над піщаною пустелею враз запанувала тиша — то миттєво урвалося тися
ротатих комахожерів.
Ви вбили їх? — вражено запитав Заєць.
Ні, закон Всесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних госте
відіслати назад, на їхню планету. Та треба поспішати — зелені промені діятимуть лише кілька годин.
Скоріше б звільнити мешканців Землі від вірусу страху, — зітхнула мама.
У цьому нам може допомогти тільки пані Соломія, — сказав Жук.
Я помітив, що про мою бабусю він говорить з величезною повагою й захопленням. Зрозуміти цього я не міг. Хоча, н, зовсім різних людей. Я — лагідну стареньку жіночку, котра весь час поралася на кухні й поливала квіточки у вазс
винахідницю, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху.
Розділ 29. Ми вистежуємо викрадачів
Тато намагався якнайточніше запрограмувати у часольоті необхідний час і місце. Єдине, що було нам потрібно, — вчорашній ранок. Найкраще у той часовий відрізок, коли я саме вибіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети си- ньої
залишилася вдома сама.
З усього видно, що її захопили якраз у той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о восьмій двадц;
виставив на дисплеї ці цифри. Але намарне, екран залишався темним.
Мама сиділа біля батька, а ми з Жуком та Зайцем — на задньому сидінні.
А що буде, коли часоліт взагалі не запрацює? — пошепки запитав Заєць.
Цього не може бути! — впевнено заперечив я і сам здивувався тому, що ми помінялися ролями: раніше хлопцям ве
мене підбадьорювати.
Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіл
грушею у дворі мого будинку.
Приїхали, — просто сказав тато й почав вилазити з низенької машинки.
Мама і ми з хлопцями також вийшли й усі гуртом попрямували до під’їзду.
Заждіть, — раптом скомандував тато й швидко сховався за трансформаторну будку.
Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилис вийшов... Сашко Смик — Кактус. Він сторожко озирнувся, побачив, що подвір’я порожнє, і поманив когось рукою. За людей, вбраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх: адже часто помічав, як ці люди з низько н
капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.
Як виявилося, цікавив їх не лише я. Бо разом з ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалг
якось вирватися від викрадачів. Вона крокувала спокійно, і видно було, що навіть говорила щось Кактусові й людям у капелюхах.
Обережно, не витикайтеся, — прошепотів тато, — треба за ними простежити!
Група викрадачів завернула за ріг будинку, а ми обережно пішли за ними назирці.
Погляньте! — скрикнула мама. — Вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття!
Та вона ж давно стоїть зачинена, і там ніхто не працює, — здивувався тато.
Але з усього було видно, що викрадачі мали чіткий план. Спершу у будку зайшли бабуся й люди в чорних пальтах
переконавшись, що їх ніхто не помітив, до будки вскочив Кактус і причинив за собою двері.
Розділ 30. Куди веде провалля
Коли ми підкралися до маленької дерев’яної споруди, то почули дивний звук — ніби працював потужний мото
невеличке віконце — будка була порожня.
Тепер уже не ховаючись, ми могли обстежити приміщення всередині.
Виявляється, у нас під самісіньким носом був спостережний пункт блакитних жаб, — сказав Жук, показу
перетинчастих лап на брудній дерев’яній підлозі. Сліди були зовсім свіжі.
Отже, ті чорні постаті насправді замасковані синьоморди! Тепер зрозуміло, чому вони так низько насували капелю
видно їхніх синіх мордяк! — вигукнув Заєць.
Але як міг Сашко вступити з ними у змову? — обурилася мама.
Скоріш за все, вони просто зазомбували хлопця. Навіть такий розбишака з власної волі не піде служити космі¹-
спробував виправдати Кактуса тато, але я дотримувався іншої думки.
Просто вони підкупили Кактуса. Він завжди понад усе любив гроші і владу, — заперечив я. — Після літніх канікул салону ігрових автоматів — програвав щодня купу грошей, а наступного дня знову грав. І ті програші його зовсім н
неймовірна сила? Певно, прибульці давали йому якісь стимулятори росту. Ось чому він міг подолати мене одним мізинцем.
Гаразд, із Сашком розберемося потім, а зараз головне — знайти жаб’ячий центр керування. — Тато відчинив шаф;
навалене старе взуття, легко відсунув його, і ми побачили глибокий колодязь, дна якого не було видно.
Заєць вхопив якогось подертого черевика, кинув його в колодязь і почав лічити:
Один, два, три... — Ми так і не почули, щоб черевик хлюпнувся у воду. Ми взагалі нічого не почули.
Не розумію: що, в цьому колодязі взагалі немає дна? — стурбовано запитав Жук.
Хоч би що там було, а дослідити це провалля треба, — сказав тато, витяг із невеличкої сумки, що висіла у ньог
дивні предмети, які найбільше скидалися на мильниці з присосками, і простягнув кожному з нас.
Це стінолази — незамінна річ для пересування по прямовисних поверхнях, — пояснила мама, — ми часто виї пристосування, коли треба здертися на якусь круту стіну чи спуститися у підземелля.
Кр ім ст інолаз ів, тато дав кожному круглий л іхтарик на широк ій гумц і . Його треба було надягти на голову й осв ітл
дорогу.
Ми швидко натягли стінолази на руки й на ноги і почали обережно спускатися у безвість.
Розділ 31. Начувайся, зраднику!
Я спускався по стіні останнім, і коли глянув донизу й освітив своїх супутників ліхтариком, наша група видалг велетенських павуків, що поспішають кудись у своїх павучих справах. Присоски на стінолазах міцно присмоктувалис
стіни колодязя, і коли їх відривали, чути було голосне цмокання.
Нічого собі таємна операція, — пробурчав Жук, — так нас будь-який синьоморд почує за кілометр.
Іншої ради немає, —сподіваймося, що прибульці зараз такі зайняті підготовкою до зустрічі свого головного де<
звернуть уваги на ці звуки.
Мені цікаво: як вони самі сюди спустилися, і головне, як перенесли бабусю? — запитав я.
А ти чув, як працював мотор? У них, мабуть, є якийсь апарат для спуску.
І тільки-но мама промовила останні слова, як її здогад підтвердився, і в дуже неприємний спосіб. Звідкись із глибин
почулося тихеньке гудіння, а тоді я побачив, що по стіні піднімається маленький вагончик.
Бачите, на протилежній стіні протягнуто трос, ми його не помітили через темряву, — сказав тато, — а наші ліхта
тільки той бік стіни, по якій ми спускаємося. Швидко всі притуліться до стіни й вимкніть ліхтарики!
Ми миттєво виконали татів наказ. І саме вчасно, бо повз нас промчав вагончик, в якому сиділи замасковані під людей
підступний сусід Сашко Смик.
Зараз, коли синьоморди не підозрювали, що їх може побачити хтось сторонній, вони тримали крислаті капелюхи в л
що мордяки у блакитних прибульців вдоволені й спокійні. Кактус теж сяяв від задоволення.
Зрадник! — прошипів Жук, і стало зрозуміло, що Кактусові краще ніколи в житті не зустрічатися із Жуком. Нічим
це скінчитися не могло.
Ми продовжили спуск у похмурому мовчанні. Врешті тишу порушив Заєць:
Як ви думаєте, синьоморди залишили охорону біля пані Соломії? А що, коли вони вже встигли впорснути їй страш
страху?
Сподіваюся, що ми встигнемо, бо, крім неї, формули протиотрути не знає ніхто, — стурбовано промовив тато.
Увага, — почув я тихий голос мами, — здається, ми знайшли те, що шукали.
Розділ 32. Ми виконуємо акробатичні номери
Нарешті ми спустилися на дно глибочезного колодязя. Води в ньому майже не було — під ногами хлюпала ріден нами височіла щільно зачинена брама. З усього було видно, що просто так крізь неї пройти не пощастить — на її поверх вогники сигналізації, а для того, щоб вхід відчинився, до брами треба було прикласти... жаб’ячу лапу. Зображення так
броньованих воротах яскраво-синім сяйвом.
Щось мені підказує, що ні в кого з нас жаб’ячої лапи немає. Отож ідентифікаційний прилад не спрацює, — сумно пожартував тато.
Боюсь, він якраз спрацює, але не відчинить ворота, а підніме тривогу,’ — відповіла мама.
А що, коли ми спробуємо виконати один трюк? — раптом запитав Заєць. — Але для цього нам знадобиться тр
хлопець глянув на мене.
Моє серце затріпотіло, мов телячий хвіст, але відмовитись я не міг. Тим більше, що на мене дивилися тато й мама
брамою синьоморди тримали бабусю Солю.
Кажіть, що робити, — захриплим голосом сказав я.
Поглянь: прибульці розташували сигналізацію лише на рівні людського зросту. Треба їх перехитрувати. Ми стан
одному, високо вгорі проріжемо отвір на брамі, я пролізу всередину й відчиню ворота з іншого боку.
Я пам’ятав, як хлопці спритно проникли крізь вікно у кабінет директора банку, але то було скло, а вхід до свого
захистили броньованим металом.
Не бійся, — ніби вгадав мої думки Жук, — ми маємо такі інструменти, які ріжуть будь-який матеріал.
“І я навіть здогадуюсь, хто саме забезпечив хлопців тими інструментами. Певно, пані Соломія виготовила не лише ун що вмикає часоліт, ріже стіни, записує голос і працює як дисплей, — подумав я. — Схоже, що Жук і Заєць знають про м
більше, ніж я.”
І раптом мені стало прикро. Невже я був таким боягузом, що мені не можна було довірити роботу в ТТБ раніше? Та і зовсім недавно я мріяв, щоб мене залишили в спокої Я стріпнув головою і ступив назустріч хлопцям.
Я був найвищий і найміцніший, тому виконував роль підпори. Мені на плечі став Жук, а легенький і гнучкий Заєць нагору по наших плечах. Головне було міцно тримати на собі обох хлопців і не похитнутися, бо тоді наша піраміда вм
спрацював би сигнал тривоги й на нас накинулася б охорона синьомордів.
Напевно, хлопці й справді мали якісь надзвичайно потужні прилади. Бо я почув лише скрегіт заліза, і до моїх ніг у
металу.
За кілька секунд сигналізація вимкнулася, зображення жаб’ячої лапи на брамі перестало світитися і половині
прочинилися, впускаючи нас досередини.
Розділ 33. Бабуся Содя дає нам інструкції
Ми переступили через поріг центру космічних прибульців, і нас засліпило яскраве сяйво. Коли очі призвичаїли
побачили, що посеред встеленої свіжою травою кімнати на маленькому дерев’яному ослінчику сидить бабуся Соля. Зараз вона перебувала у такому ж стані, як я, коли мене захопив головний синьоморд. Вона була щільно обмотана якоюсь слизькою гидото
поворухнутися.
Раптом до мене дійшло, що це місце страшенно нагадує криївку синьомордів, яку ми з Жуком та Зайцем виявили у банку. Так само пахло
вологістю й свіжоскошеною травою. Ось тільки той таємний центр блакитних жаб містився на десятому поверсі сучасі
схованка була розташована глибоко під землею.
Цікаво, скільки ще таких хитромудро замаскованих криївок синьомордів існує в усьому світі? В будь-якому разі, з у
що космічні загарбники готувалися до захоплення нашої планети довго й ретельно.
Тато кинувся вперед, щоб звільнити бабусю, але вона крикнула:
Не рухайтеся! Синьомордики влаштували спеціальні пастки на той випадок, якщо мене прийдуть рятувати. А ще
треба якнайшвидше повертатися у завтрашній день.
Бо зараз вам доведеться змінювати майбутнє, а це може викликати дивовижні й непередбачувані наслідки. Отож лівій кишені фартуха лежить маленька полотняна торбинка. Візьміть його з собою і мерщій вертайтеся в пустелю. Піді розвійте насіння по вітру. Якщо я все розрахувала правильно й не помилилася у своїх припущеннях, космічні хі
загрожувати нашій планеті.
Тато нахилився до бабусі й витягнув з кишені фартуха полотняну торбинку.
Бабусю, а як же ти? — крикнув я і мало не заплакав.
Мені було шкода бабусі, яка сиділа, прип’ята до ослінчика, а хижі синьоморди от-от могли до неї допастися.
Не хвилюйся, онучку, все буде гаразд. Головне — зробіть усе так, як я сказала. А тоді вертайтеся додому. Не часоліт на те саме місце, де взяли — під старою грушею. Це дуже важливо. І зробіть так, щоб блакитні жаби не пс
побували. Зараз у них обідня перерва, жеруть, нелюди, наших комашок. Але за дві хвилини вони повернуться...
І бабуся втомлено заплющила очі й почала тихо мугикати свою улюблену пісню: “Ой чий то кінь стоїть, що сива гривонька...”
Ми вже бігли до виходу, коли я почув, що пісня дивним чином зазвучала інакше й бабуся Соля заспівала чистісін мовою: “Weailliveintheyellowsubmarine”. Подумки я переклав ці слова приблизно так: “Ми геть усі: люди, звірі, риби, птахи також трави, кв іти й дерева — живемо на сп ільному для земних істот жовтому п ідводному човн і”. Зв існо, це був дуже але в цю мить мені хотілося почути саме таку пісню.
Розділ 34. Як діє антижаб
Ми стояли на усіченій верхівці піраміди. Позаду був часовий стрибок з нашого подвір’я до пустелі у ранній ранок Сонце вже освітило гарячими променями безкраї піски й безліч нерухомих синьомордів та їхні прозорі космічні капі
космічні хижаки видавалися блакитними цяточками на сліпучо-жов- тому піску.
Почнемо, — сказав тато й витяг з кишені полотняну торбинку.
Він дочекався сильного пориву вітру, розв’язав мотузочок і витрусив дрібненькі насінинки собі на долоню. А тоді п
своєї жмені — ніби сіяв у повітрі.
Вітер підхопив крихітні зернятка й поніс у пустелю.
Ми всі — тато, мама, Жук, Заєць і я, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Але минула хвилина... дві... деся
змінилося. Так само світило сонце і вітер гнав піщані хмари кудись ген за овид.
Дивіться! — раптом скрикнув Заєць, показуючи рукою вниз. — Квіти!
І справді, на наших очах пустеля почала вкриватися різнобарвними квітами. Вони проростали скрізь, де лежали си їхні бойові капсули. Вони піднімалися до сонця й тріпотіли пелюстками. Ось уже перед нами колихався цілий велет
килим. І не було видно ані блакитних космічних хижаків, ані їхніх кораблів.
Я побачив, що з кожної квітки випурхує величезний метелик. І крильця в метеликів точнісінько такої ж барви, як
народились.
Погляньте, — вигукнула мама, — синьоморди заворушилися! Зараз вони розпочнуть полювання. Метелик
найулюбленіша їжа!
Не хвилюйтеся, — тато показав нам клаптик паперу, який щойно витяг з дна бабусиної торбинки, — тут є чіт
виконати їх може лише Клим. — І тато простягнув записку мені.
Я одразу ж упізнав чіткий бабусин почерк:
"Климчику, щойно синьомордики вдихнуть пилок цих квітів, як стануть слухняними й покірними. Ти маєш подумк чимшвидше забиратися геть з нашої планети й забути до неї дорогу назавжди. Адже тільки ти розумієш мову блакитні
спілкуватися. Онучку, головне — не бійся. Тоді банькаті ненажери тебе послухаються."
Я зосередився й подумки наказав синьомордам, що голосно чхали й розгублено озиралися на всі боки:
Усім вишикуватися в колону по два! Взятися за лапи! Кроком руш до своїх капсул!
Тієї ж миті космічні пірати почали шикуватися в колону, а тоді, побравшись за лапи, немов першокласники, слухняі
своїх літальних апаратів. Коли останній синьоморд застрибнув усередину капсули, я подумки передав їм останню настанову:
Повертайтеся додому і ніколи, чуєте, ніколи не прилітайте на Землю! Бо наступного разу вам це так просто не минеться!
Крізь прозорі ілюмінатори я бачив, як блакитні жаби ствердно захитали головами, капсули беззвучно піднялися в
секунд від грізних прибульців не лишилося й сліду.
На серці у мене було так гарно, як не було ще ніколи в житті. Бо я точно знав: Землю врятовано, адже бабусин
сильнішими за наймогутнішу зброю. І люди вилікуються від вірусу страху. А що ж тепер буде з нами?
Все буде добре! — заспокоїв мене тато й усміхнувся; виявляється, я промовив уголос своє запитання.
Ти повернешся до школи й нікому нічого не розповідатимеш, — сказала мама. — Мешканцям Землі ще зарано зна'
Всесвіту.
А ви? — запитав я у Жука й Зайця.
Ми повернемося до цирку, адже перед нашестям синьомордів ми були цирковими акробатами. Але колись зустрінемося з тобою. Адже ТТБ своєї роботи не припиняє ніколи! Боягуз, котрий переміг свій страх, — найсильніш
Запам’ятай це!
Розділ 35. Так народжуються пісні та легенди
Ніби нічого не змінилося на подвір’ї біля нашого будинку відтоді, як я був тут востаннє. Але ні — навколо лунало ліпили у пісочнику пасочки, бабусі на лавочках обговорювали останні політичні події, двірник підмітав асфальтовану до| — Жук і Заєць потисли мені руку, вилізли з машини й за мить зникли за рогом будинку.
А ми з батьками, лишивши “Запорожця” під старою грушею, піднялися на наш дев’ятий поверх. Тато подзвонив у порозі з’явилася бабуся Соля. З кухні долинали пахощі свіжоспечених пиріжків, і бабуся сказала те, що я найменше зараз:
Здорові були, діточки. Ви, певно, зголодніли з далекої дороги? Ану, швидше мийте руки й сідайте до столу!
Я здивовано глянув на батьків, та вони тільки усміхнулися й пішли виконувати бабусин наказ. А я кинувся за бабусеї
що мене мучило всі останні дні:
Бабусю, а що то за дивовижний засіб від переляку? І чому синьоморд казав, що на мене не подіяв вірус страху?
Та все дуже просто, — озвалася бабуся. — Я винайшла універсальні ліки від переляку — вони блокують вірус страх сорт квітів, пилок яких знищує отруту, яку принесли з собою синьоморди. А крім того, цей пилок робить синьомордів знаєш, все у світі пов’язано між собою. Синьоморд, що втратив свою лють і жорстокість, перетворюється на звичай
Тільки чужопланетну.
Бабуся розповідала про свій чудовий винахід так буденно, що я навіть образився. Щиро кажучи, мені було прикро, похвалила мене. Хіба це не я щойно наказав синьомордам забиратися з нашої планети? Хіба не я мандрував на часолі
навіснілого ватажка блакитних жаб? Та бабуся Соля лише лагідно поглянула мені в очі й додала:
Це був дев’ятий і, як бачиш, найуспішніший засіб від переляку. А клала я ті ліки. в пиріжки. Ти ж, Климчику, їх л
Тепер зрозумів? А зараз ходи за мною, допоможеш накрити на стіл.
Я нахилив голову, щоб бабуся не помітила, як я почервонів, зайшов слідом за нею на кухню й завмер від подиву. горщиків з бабусиними калачиками, сиділи дві блакитні ротаті ропухи й лупали червоними банькатими очима. Щоправд
були разів у двадцять менші від синьомордів.
Бабуся засміялася, дивлячись на мене, й весело пояснила:
Розумієш, довелося трохи попрацювати над тими бузувірами, щоб вони мене звільнили зі свого підземелля. Вд родинного характерництва та й зменшила їх. Подумала, а чого ж їх не використати на хазяйстві? Оно скільки мух
ловлять. Та й кумкатимуть вечорами. Нагадуватимуть про нашу пригоду.
Я все ще стояв з роззявленим ротом, а бабуся, ніби це не вона щойно врятувала людство від нашестя космічних хі
пиріжками й понесла її до кімнати, наспівуючи собі під носа: “Ой хотіла жаба — синяя ропуха та й світ підкорити.”
Я почухав потилицю й подумав, що он воно, виявляється, як народжуються народні пісні, казки та легенди.