ГДЗ Історія України 5 клас. Підручник [Власов В.С.] 2013

«Ой, яке ж воно гарне! – вигукнула Яринка, коли побачила море. – І зовсім не таке, яким собі уявляла». Кільканадцять годин подорожі нарешті позаду, тож Яринка приєдналася до

гурту дівчаток, які захоплено розпитували в екскурсовода про мешканців морських глибин. Поки дівчача компанія гомоніла про те, де на узбережжі можна назбирати перламутрових скойок на намисто, хлопці вже бродили у воді, забрьохавшись мало не по пояс. Екскурсовод, нітрохи не збентежений допитливістю дівчат (мабуть, звик за багато років роботи в дитячому

таборі), саме розповідав про дельфінів-афалін – найбільших тварин Чорного моря. Та, почувши нестримний хлоп’ячий регіт, урвав розповідь.

– Здається, маємо вже першого пірнальника, – насупився він.

І ось хлопці, обступивши мокрого як хлющ товариша, навперебій розповідають про пригоду. Героєм, точніше жертвою морської стихії, який першим на собі відчув нестримну силу чорноморської хвилі, був Петрик. Такий собі Котигорошко, бо хоч і сказав, що закінчив третій клас, був дрібнішим за декого з другокласників, тож не дивно, що хвиля повалила його з ніг.

– На сьогодні досить, – підсумував екскурсовод. – Ходімо в корпуси – облаштовуватися, сушитися й відпочивати. Бо завтра у вас багатий на враження день. Поїдемо до міста.

«От тобі й маєш, – розчаровано зітхнула Яринка. – Не встигли виїхати з міста, як знову маємо туди мандрувати. Нічого й казати: гарний початок канікул». Ранок наступного дня видався тихим і хмарним. «Маємо ще одну прикрість. Південь називається», – картала долю Яринка, вмостившись біля вікна туристичного автобуса.

– Це добре, що сьогодні хмарно, – зауважив екскурсовод, коли автобус рушив. – Сонечко вас пожаліло, видно, знає, що ви тільки-но приїхали й ще зовсім не засмагли. До речі, чи не

забули нотатники, олівці, фломастери? Побачите стільки, що варто буде одразу записати й намалювати, щоб потім було що розповідати в школі.

– Що ж ми, по-вашому, міст не бачили? – озвалася Яринка.

– Таких – ні. Бо місту, до якого їдемо, більше двох з половиною тисяч років. Збудували його на березі севастопольської бухти переселенці-греки, які знайшли на кримській землі свою другу батьківщину. Ось і приїхали. Зараз ви ступите на землю древнього Херсонеса.

Діти висипали з автобуса й опинилися на узвишші, з якого відкривалася панорама розкопок. Увагу привертали міські мури. Вони були складені з білокам’яних брил і на дотик виявилися напрочуд теплими. «Як черінь у бабусі на печі», – подумки зауважила Яринка, непривітний настрій якої випаровувався як крапелька солоної морської води з гладенької гальки.

Стіни Херсонеса, що й тепер здіймалися подекуди до 10 метрів заввишки, особливо вразили хлопців, які тут-таки почали сперечатися, чи легко їх було здолати за давнини. З розповідей екскурсовода діти довідалися, що назва «Херсонес» походить від грецького слова «півострів». Від самого початку свого існування місто мало чітку прямокутну забудову. Прямі вулиці сягали завширшки шести метрів і були щільно забудовані. Археологи розкопали міський театр, монетний двір, багато жител, господарських споруд – виноробень, гончарних печей, рибозасолювальних ям, лазень. До нашого часу вціліли рештки грецьких храмів. Найдивовижніше, що все це можна було побачити на власні очі, доторкнутися рукою, зазирнути всередину. Тож коли екскурсія закінчилася й діти отримали змогу перевести подих у затінку, бо від вранішньої прохолоди не лишилося й згадки, ніхто й не подумав перепочивати. Усі розбрелися містом, щоб іще раз оглянути старожитності.

Яринка з приятелькою побігла до театру, бо хотіла сфотографуватися на кам’яних глядацьких лавах.

Обійшовши амфітеатр, дівчата вмостилися на кам’яній лаві. І тут Яринці спало на думку спробувати себе в ролі акторки. Перестрибуючи з камінця на камінець, вона дісталася сцени та раптом зачепилася за кам’яний виступ і... Все полетіло сторчголов. За якусь мить, оговтавшись, дівчинка роззирнулася й отетеріла. Навколо неї юрмилися стрункі засмаглі люди у світлому легкому вбранні – хітонах2 і накидках. Юрба гомоніла: здається, всі були чимось схвильовані. Підвівшись, Яринка

чимскоріш відійшла вбік, придивилася, де б сховатися. Неподалік, на розі вулиці, вона побачила велику будівлю, прикрашену різьбленими колонами, й подалася туди. «Напевно, найнепомітнішою я буду за крайньою колоною», – подумала Яринка й спробувала прослизнути туди. І раптом – з кимсь не розминулася. Те, кого вона побачила, збентежило її ще більше. У затінку колони причаївся невдаха Петрик – той самий, який напередодні відкрив сезон купання.

«Ти завжди втрапляєш у халепи?» – спитала Яринка. «Буває, – зізнався хлопець, – хоча таке – вперше. Уяви, зачепився за цеглину і... Отямився тут. Та годі про це, давай краще підстежимо за цими людьми, може, довідаємося, що з нами трапилося і як із цієї пригоди виплутатися».

Греки збиралися на головній міській площі – агорі. Кремезний окличник, повертаючись у різні боки, урочисто виголошував: «Вперед проходьте! Проходьте вперед!». Скоро на площі стало тісно від люду – зійшлося мало не все місто. Щоправда, тут були тільки чоловіки – так заведено в грецьких полісах. По якійсь хвилі гамір стих і до громадян звернувся поважний городянин. Він говорив, що настав час посвятити в херсонесити молодь. Наперед вийшло кілька десятків юнаків, які по черзі,

звівши очі до неба, виголосили присягу: «Клянуся богами й богинями олімпійськими, що не зраджу Херсонеса. Я служитиму народові й радитиму йому найкраще й найсправедливіше для держави і громадян...»

Яринка, приголомшена побаченим і почутим, озирнулася на свого супутника. І саме вчасно, бо він знову перечепився об камінець на бруківці і падав. Яринка схопила його за руку і відчула, що летить, летить у провалля. А коли підвелася, то була біля сцени херсонеського театру. Як не дивно, поряд з нею сидів, розтираючи забите коліно, Петрик. «Оце політ!»

– тільки й мовила Яринка.

На завершення екскурсії Херсонесом діти відвідали музей археологічних знахідок. Найбільше всіх вразила мармурова плита, вирізьблена словами присяги херсонеситів. Коли екскурсовод читав текст пам’ятки, Яринка відчула на собі погляд й озирнулася. Петрик, щасливо всміхаючись, шепотів: «Зевсе, Геє, Геліосе, Діво, божества олімпійські! Я не замишлятиму ніякої несправедливої справи проти будь-кого з громадян...»