ГДЗ Історія України 5 клас. Підручник [Власов В.С.] 2013

Лекція з історії закінчилася, й студенти-першокурсники метушливо згортали конспекти. Раптом крізь гамір десь із середини аудиторії гукнув розхристаний юнак:

– Шановний професоре, а чи траплявся вам випадок, коли ви зрозуміли, що ваша слава насправді належить не вам, а козакам-запорожцям, історію яких ви так невтомно досліджуєте?

Дмитра Івановича Яворницького, видатного козакознавця, запитання зупинило майже у дверях. Хвильку повагавшись, професор як завжди тихо, ніби по-змовницькому, мовив:

– Слава, дорогенькі мої, річ химерна. Мабуть, мав рацію давньоримський мудрець, коли запевняв, що справжня слава в тім, щоб робити те, що гідне бути описаним, і писати те, що гідне бути прочитаним...

Студенти вже не квапилися йти на інші заняття, а знову сиділи на лавах, затамувавши подих, бо знали, що кращого оповідача, ніж професор Яворницький, годі шукати.

– Козацька минувшина, яку я досліджую, гідна бути не лише описана, а й намальована. Те, що слава беззастережно належить цим українським лицарям, я знав завжди. Мав багато нагод у тому пересвідчитися. Та найкумедніші випадки траплялися після того, як художник Ілля Рєпін представив на суд публіки свою знамениту картину «Запорожці».

– Ви маєте на увазі, що консультували Рєпіна з усіх питань козацького побуту – одягу, зброї, звичаїв, – не вгавав допитливий юнак.

– Ні, бо така праця, хоч і вельми почесна для мене, навряд чи гідна опису.

– Пан професор пишається тим, що в певному сенсі став персонажем картини, – долучився до розмови інший студент.

– Адже це правда, що ви, Дмитре Івановичу, позували Іллі Рєпі ну для образу писаря?

– Справді, для мене велика честь ще й так прислужитися живопису. Втім, для слави це пусте. Розкажу вам, що довелося мені якось почути від таких-от студентів, як і ви.

Було це кілька років назад. Закінчивши лекції, я зайшов до бібліотеки. Зайняв вільне місце й поринув у читання. Та невдовзі увагу мою привернули двоє студентів, що сиділи поряд. Вони весь час перешіптувалися, киваючи в мій бік. Я прислухався. «Знаєш, професор Яворницький такий славолюб! – почув я. – Вмовив Рєпіна, щоб той увічнив його на своїй картині, а тепер ще й хизується, розповідаючи студентам, що всі його впізнають. Один мій приятель розповідав, як Яворницький хвалився своїм знайомством з Левом Толстим. Каже, що їхав якось у поїзді. У купе з ним – славнозвісний письменник. Проте не встиг він відрекомендуватися, як Толстой першим подає руку. “Упізнав вас, шановний, ви писар з картини Рєпіна «Запорожці”».

– Саме так, дорогенькі, і народжуються легенди, – все ще таємничо зауважив професор і додав:

– Утім, частка правди в цій оповіді є. Ілля Рєпін списав персонажів своєї картини з багатьох відомих людей, за походженням українців. Серед зображених і генерал Михайло Драгомиров (його увічнено в постаті кошового Сірка), і художник Микола Кузнєцов (поранений в голову козак), і колекціонер-меценат Василь Тарновський (худорлявий військовий суддя в чорній шапці й золотистій сорочці). Та тільки з письменником Толстим я познайомився не через зображення на картині. Гостював у нього, бесіду мав про давню минувшину. І познайомив нас, до речі, студент. Зала загула. Запитання сипалися зусібіч. Цікавилися і долею картини, відзначеної золотою медаллю на виставці в Мюнхені, і українським корінням художника Іллі Рєпіна, який народився на Харківщині. Та найбільше розпитували про героя картини – кошового отамана Івана Сірка.

– Чи правда, що із сотні походів, у які ходив Сірко, жодного

не було програно?

– Чи правда, що коня міг на скаку спинити?

– А чи міг кошовий у степу дорогу знайти з зав’язаними очима?

– Що скажете, професоре, на таку чутку: мовляв прожив Сірко двісті десять років, а коли помер, то козаки землю на його могилу шапками носили?.. Правицю ж отаманову сім років після його смерті брали в походи, вірячи, що з Сірковою рукою не знатимуть поразки. Дмитро Яворницький усміхнувся.

– Багато легенд живе про Сірка. Запевняю вас, що шанували козацького отамана навіть його супротивники. А що вже тогочасні володарі! Листувався він і з царем московським, і з королем польським.

– То легенда про лист турецькому султанові, якій присвячено картину Рєпіна, – не вигадка? – не вгавали студенти.

– Можливо, хтось із вас зробить відкриття, розгадавши цю загадку козацької історії. Безсумнівно лише те, що вільнолюбством, радістю та гумором, властивими запорожцям, сповнені і лист, і картина. Студенти розходилися зі сміхом, підбадьорюючи одне одного козацькими дотепами й жартами, яких пригадали чимало. Видно й справді слава козацька – не тільки у військовій майстерності, а й у меткому слові, душевній пісні, щирому сміхові.