Історія України. Довідник

Усе, що надає історикам інформацію про минуле, має на­зву історичні джерела. З-поміж історичних джерел ви­різняють речові, писемні та усні. До писемних джерел на­лежать літописи; законодавчі акти; ділові документи; га­зети і журнали; спогади; літературні пам’ятки тощо. Місце або установа, що зберігає документи, має назву архів. З’явилися архіви з виникненням писемності. Тепер власні ар­хіви мають усі установи, організації, нерідко й приватні осо­би — учені, письменники, громадські діячі.

Для сучасних архівів будують спеціальні приміщення. Найбагатшими в Україні є сховища документів Центральних держав­них історичних архівів у Києві та Львові. Так, фонди першого з них нараховують понад 1,5 млн. документів, завдяки яким учені досліджують минуле нашого народу.

У сучасному світі з’являються нові носії інформації, яких ра­ніше не було, — електронні. Частина документів у державах існує лише на електронних носіях — дисках, накопичувачах тощо. Є вже архіви документів в електронному вигляді.

Мова виникла на багато тисячоліть раніше від писемності. Мова, па відміну від писемності, ніколи не могла бути запо­зичена на стороні. Збагачуючись за рахунок іншомовних слів, мова кожного народу в своїй основі має корені, конструкції, які утворювались у глибокій давнині. Мова зберігає в собі за­паси відомостей про життя людей у минулому — контакти між народами, шляхи переселення, місце походження тощо. Усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається з покоління в покоління, із уст в уста і зберігаєть­ся у пам’яті народу. Вони виникли задовго до появи писемних джерел і пізніше були зафіксовані у писемних пам’ятках. Усна народна творчість має назву фольклор та зберігає знання про минуле — життя людей і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань тощо. До фольклору відносять перекази, казки, пісні, танці, театральні вистави тощо.