Історія України. Довідник

Запро­вадження християнства. Українське козацтво у битвах і походах. Українське село і місто у XVIII ст.

Українці належать до слов’ян. Давні слов’яни розселилися на теренах Східної Європи у І тисячолітті нашої ери. У VII-VIII сто­літтях на території майбутньої України розселилися племена полян — на берегах Дніпра, древлян — на північному заході, сіверців — на північному сході, уличів і тіверців — на пів­дні; у західній частині жили волиняни та дуліби. Вони жили в невеликих поселеннях (від 4 до 70 жител). У центрі зводили укріплення, яке обносили загостреними палями (частоколом). Спочатку наші предки жили у землянках і напівземлянках з похилим чи двосхилим дахом. Згодом будували зрубні хати (з суцільних деревин) або стіни будували з хмизу, які обма­щували глиною, перемішаною з соломою. Оселя, як правило, опалювалася «по-чорному» — дим із печі виходив безпосеред­ньо в помешкання, піднімався до стелі. З часом з’явитися ви­відні димарі в стіні, а згодом і комини. Хату крили соломою або очеретом. Найдавніші вікна були просто отворами, заві­шаними тканиною або закриті створами. У хаті були, як пра­вило, піч — для готування їжі та обігріву, скриня, де зберіга­ли одяг та цінні речі, дерев’яні стіл та лавки, на яких спали господарі. Майже всі речі виготовляли самі — одяг, взуття, знаряддя праці. Чоловіки займалися землеробством, скотар­ством, ремісництвом, полюванням, жінки займалися хатнім господарюванням.

У IX столітті виникла слов’янська держава з центром у Ки­єві — Київська Русь. Державою правили князі, що спира­лися на своє військо — дружину. Князь Олег (882-912 рр.). об’єднав різні племена під єдиною владою. Наступні князі Ігор (912-945 рр.), Ольга (945-964 рр.), особливо Святослав (964-972 рр.) розширювали землі держави походами на сусі­дів. Князь Володимир (980-1015 рр.) зміцнив державу. Він відійшов від язичницької віри, коли люди поклонялися ба­гатьом богам на чолі з богом грому та блискавки Перуном, охрестився сам і запровадив християнство на Русі у 988 році. За це його називають « Великим» або «Святим». Найбільшого розквіту Київська Русь досягла за правління князя Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

У ХІV-ХVІ століттях українські землі опинилися у складі інших держав — Литви та Польщі. У ці часи дніпровські по­роги стають центром українського козацтва. Козаки — віль­ні озброєні люди, були представниками військового стану.

Постійна загроза з боку урядових польських військ, нападів татар і турків змушувала козаків будувати укріплені засіками містечка, так звані «січі». У середині XVI ст. з’явилося перше укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке вва­жається першою Запорізькою Січчю. Під проводом кошових отаманів, а згодом — гетьманів козаки ходили у сухопутні та морські походи проти Туреччини та Кримського ханства. Найвідомішими були походи Гетьмана Петра Сагайдачного на початку XVII століття, коли було зруйновано турецькі фортеці у Криму та звільнено багато бранців-українців. Гетьман Бог­дан Хмельницький підняв козацтво на війну за незалежність проти Польщі, завдав поразки полякам у численних битвах та утворив державу — Військо Запорозьке.

У XVIII столітті українці жили переважно у селі. Українські хатки, традиційно білені, поряд — комора, хлів, город, садок. Центром села була Церква, куди майже всі збиралися на не­дільну службу. Навколо села були поля, де вирощували пше­ницю, жито та інші культури, пасли худобу.

Нараховувалося до 20 великих українських міст із населенням понад 10-15 тисяч жителів. У місті вже багаті будинки мали кілька поверхів, будувалися з каменю або цегли. Центром міста був ринок, де торгували: місцеві ремісники продавали власні вироби, а селяни — продукти харчування. Існувало кілька сотень різних ремісничих спеціальностей: гончари, ко­валі, ювеліри, ткачі тощо. У містах кілька разів на рік могли проводитись ярмарки, коли крамарі з інших міст та навіть держав привозили товари на продаж.