ГДЗ Історія України 5 клас. Підручник [Власов В.С.] 2013

– Коли ж прозвали його Віщим? – смикав татову руку Малко.

– Ти таки хочеш розлютити богів, – застережливо мовив батько, позираючи на небо, що з одного боку насупилося грозовими хмарами.

Батько й син підійшли до берега Почайни, гукнули перевізника.

– Дядьку, а може ви знаєте, чому прозвали володаря Гори

Віщим? – вихопилося в хлопця, тільки-но човен хитнувся на м’яких хвилях.

Охочий до розмов перевізник зрадів: хай цей поважний майстер залишається наодинці зі своїми думами-бідами, я ж погомоню з малень­ким подільським базікалом.

– По-різному кажуть люди, – неквапливо почав оповідь.

– Відколи сів Олег на Горі, мов гадюки, поповзли містом чутки: неправдою здобув князівський палац, не буде справедли­вою і його смерть – ніколи не побачить душа Олегова Вирію. Ще й

лихо накличе на прадавні київські гори, де були колись щасливими наші діди та батьки.

Баяли-говорили кияни, а все-таки корилися волі чужинця, бо сам найстаріший Перунів волхв назвав нового володаря Віщим – віщували його Києву всемогутні боги. То їхній гнів убив останнього Києвича за зраду прадідів­ської віри. А що Перун допомагає йому, то правда. Зі скількох земель збирають данину його дружинники й ніде не знають спротиву! Човен вдарився об берег.

Раптом майнула блискавка, й небо посипало рясні краплини. Несподіваний дощ змусив теслю затриматися в товаристві балакучого перевізника. «Всі біди в людей від довгого язика», – подумав він, проте залишився перечекати негоду в хижі старого.

– Дива-дивнії розповідають про того Олега, – провадив перевізник. – Начебто бачили, як за повного місяця вилітає з його хоромини сокіл-птиця, летить десь на Лису гору чи в Дорогожичі, а там перекидається на змія-полоза і служить горбатій зизоокій відьмі, що часом з’являється на подільському торжищі.

Від тих слів Малкові захолола кров: не бреше старий. Бачив бо сам ту відунку, ще й хліба їй давав.

– Приховує Олег своє чаклунство. Та одного разу не втримався.

Було то під час походу на Візантію. Щасливо спустилася Олегова дружина Славутою до моря, минула й море. Та перетнули хитромудрі візантійці вхід у свою га­вань. Натягнули величезний ланцюг, прикріплений до кам’яних веж на берегах затоки Золотий Ріг. Тоді Олег наказав витягнути човни та поставити їх на колеса. І побачили чужинці небувалу річ: під напнутими вітрилами Олегові кораблі щодуху летіли суходолом до їхньої столиці. Затремтіли заморські краї: як воювати з володарем, який має крилаті кораблі?! Відтоді сплачують вони Києву велику данину. Звістка про перемогу надбігла до Києва раніше Олега. Його ж за мудрість нарекли йменням Віщий...

Пізно ввечері тесля з сином поверталися додому. Та ніч і тихий плескіт Дніпра чомусь не заколисали гомінкий Поділ. Його вулиці охопила незвичайна метушня: скрізь палали вогнища, люди схвильо­вано перемовлялися, поглядали на Гору. Звідти, з високої Києвої гори, з княжого палацу, скотилася новина: помер Віщий Олег. Справдилося давнє пророцтво про смерть від коня. Не розминувся Олег із Долею. Давно помер його вірний кінь Лебідь. Та смерть чатувала, сховавшись гадюкою під змитими талою водою й дощами Лебедевими кістками. Горіли зорі, а на подільському торжищі зігнута роками зизоока жінка розповідала про останні Олегові хвилини. Отруєний змією, зажадав він побачити Аскольдову могилу.

– Схилив Олег низько голову, – чи то сміялася, чи то плакала жінка, – і сказав: «Не стало твоє місто рідним мені. Ти переміг у двобої, князю».