ГДЗ Історія України 5 клас. Підручник [Власов В.С.] 2013

- Чув я від одного київського книжника, - молодий послушник озирнувся й стишив голос, - що росте десь у степах чар-зілля, яке нібито має надзвичайну силу над людською душею. Може, й тобі, брате, траплялося читати про нього?

- Багато вигадують люди... - чернець схилився над книжками, розгорнув якусь, дуже давню, і вже почав був читати, та раптом підвів очі на послушника. - Про зілля, кажеш?

- Було це, - переказував мені той книжник, - за давніх часів і далеко від нашої землі.

- Землі Руської, - підхопив чернець, - що вже дванадцять літ не знала нападів степу, що квітла, як колись за Ярослава Мудрого, втішаючись миром і спокоєм. Бо знайшовся з-поміж руських князів справжній син цієї землі - поклав край князів

- Про що і про кого розповідає історія, відігнав їх аж за море. Чимало великих справ, що просвітили Руську землю, наче сонце, встиг завершити Володимир Мономах, так звали князя, але скінчився його земний вік.

Проте не скрізь жаль і скорботу викликала ця звістка. Докотилася вона до половецького степу, надію та вояцький шал сколихнула в серцях кочівників. «Помстимося за Мономахові кривди. Буде Русь підкореною!» - загув степ молодими голосами. «А де ж знайдете собі провідників? - питали молодих сиві діди. - З усіх керманичів лишився в нас один хан Сірчан, і той нездужає». «Шукаймо його брата Отрока-хана, захопленого колись у полон Мономахом. Натішився вже він на чужині ситим супокоєм, хай повертається до рідного степу!» - галасувала молодь. І вирушив у далеку мандрівку наймудріший з половців - співець Ор. «Як не повернеш нам Отрока-хана, то довіку житимемо зі своїм безталанням», - наказували йому в дорогу. Довго блукав світами Ор, аж поки знайшов Отрока. Та не переконав його ні словом своїм, ні співом: забув Отрок, із дитинства живучи в князівських палатах, про свою вітчизну. І тоді зважився мудрець на останнє - витягнув з пазухи гілочку сухого євшан-зілля...

- Тож таки сталося диво? - нетерпляче перепитав послушник.

- Диво? Отрок-хан справді спогадав дух рідного степу й повернувся додому... Та тільки не в зіллі сила, - чернець скрушно хитнув головою. - Бо й наші ліси та луки багаті на трави, а що з того. Помер Мономах, і знову залихоманило Русь князівськими колотнечами.

- Хіба ж не можуть князі, брати кровні, між собою порозумітися?

- Легко це тим, у кого добро в серці й помислах. Адже збиралися руські князі на ради. Присягали, хрест святий цілували. Так було за життя Володимира Мономаха в Любечі. З’їхалися князі до Любецького замку. «Пощо, - питали один в одного, ми губимо Руську землю, самі проти себе усобиці діючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце та обережімо Руську землю».

- Чому ж не сталося так, як гадалося? - спитав юнак.

- Бо шукаємо сили в зіллі... - чернець опустив очі, побачив розгорнуту книжку й поринув у читання.

- А де ж вона? - збентежено допитувався юнак.

- Ох, і цікавий ти, брате, - відірвавшись од книжки, дорікнув чернець. - Візьми он ту книжку. Почитай мудре Мономахове слово. Може, збагнеш.

Юнак умостився в темному кутку на лаві, запалив свічку й розгорнув цупкий пергамент.

«Пишу це повчання вам, улюблені», - прочитав на початку. Плетиво літер ніби малювало на пергаменті день за днем сповнене тривог і праці Мономахове життя.

Ось він тринадцятилітнім хлопцем вирушає з батьківського палацу в далекий похід. Скільки доріг відтоді пройдено! Скільки невсипущої праці! «Сам робив я все, що було треба, - писав князь. - Весь лад і в домі своїм я наводив, і в ловчих порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів я сам дбав». Тож звертався Володимир Мономах до тих, які прочитають його повчання, з палкою настановою: «Не лінуйтеся, благаю вас... Лінощі - всьому лихому мати: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє - того не вчиться».

Зажив Володимир Мономах слави справедливого володаря, який ніколи й бідної вдови не давав скривдити. Тому й синів своїх навчав: «Убогих не забувайте, не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його».

...Непомітно догоріла свічка, згасав і день. Час повертати книгу. Послушник згорнув її та підійшов до книжника.

- Дякую, брате, за науку. Справді, не в зіллі сила. От тільки в чому?

- Для того, певне, ми й народжуємося, щоб у праці й повсякденній науці, тримаючи, як казав Мономах, «очі долу, а душу - вгору», знайти відповідь на це питання.