ГДЗ Історія України 5 клас. Підручник [Власов В.С.] 2013

Михась ішов лісами вже третю добу, тягнучи за собою на ланцюгу ведмежа Волоханя. Через це ведмежа Михась і зважився на похід од рідного села до княжого Луцька. Втім, мав хлопець й інші підстави, щоб піти з дому на пошуки кращої долі. Бо жилося Михасеві не солодко. Хлопець ріс самотою. А що змалку не був спритним та вправним, усе нездужав та ще й на праву ногу накульгукував, однолітки дружбу з ним не водили. Тому хлопець пропадав у лісі: знав кожну травину-зелину, вмів упізнавати птахів з голосу, чув звіра задовго перед тим, як бачив його. Якось підібрав у лісі кволе ведмежа. Спершу заходився відгодовувати. А потім потроху навчив усіляких виграшок: бити поклони, перекидатися через голову, стрибати навприсядки. У селі з Михася сміялися: мовляв, ледащо росте з хлопця. Та йому дарма до тих балачок, бо ж ніхто, крім нього, не знав, що в князівському замку повно навчених звірів, які під час бенкетів княжих гостей тішать. Михась про це довідався від мандрівних музик-скоморохів.

Так міркуючи, Михась дістався-таки княжого замку, щоб найнятися на службу разом з Волоханем. Біля брами товклися люди, стояло кілька возів, навантажених мішками, кошиками, діжками, клунками, - видно, доправляли до княжого столу харчі. Піднімаючись угору до замку, Михась чув, як чоловіки бідкалися про напади вовків на продовольчі обози. «Якщо не втрапимо за браму до вечора, - гомоніли селяни, - то куштуватимуть наших хлібів-медів не князі й бояри, а вовки-сіроманці».

- Ет, Волоханю, доведеться нам з тобою інші ворота до замку шукати, бо як годувальників не пускають, на що нам сподіватися, - Михась потріпав ведмежа за вухом. Тут хлопець помітив, що від шляху праворуч вилася стежка.

Ступивши кілька кроків, Михась опинився в полоні чагарів.

- Дивно, волоханю, стежка вторована, а хащі такі, мов тут не ходжено, - поділився думками Михась і сильніше смикнув ланцюга. Бо з ведмежам коїлося щось дивне: стало вперте й полохливе, тож доводилося мало не тягнути його.

За кілька кроків Михась опинився перед височезним муром. Стояла німа тиша. Десь хруснула гілка. Покотився камінець. І раптом кроки, старече дихання. Наступної миті хлопець побачив князя. У тому, що це був саме Свидригайло, хлопець не мав жодного сумніву: високий, кремезний, з розкуйовдженим сивим волоссям, він спирався не на палицю, а на меч. А про те, що Свидригайло меча з рук ніколи не випускав, знали на Волині всі.

Князь піднімався з яру іншою стежиною й не міг бачити хлопця. Не міг він бачити й пари хижих очей, що чатували за ним з чагарів. Михась теж не бачив звіра, проте відчув його, збагнувши, чому так дивно опирався Волохань. Свидригайло пройшов іще крок, ось його плечі вже видно з яру, а он і вовчисько, готовий стрибнути...

- Меч! - тільки й устиг гукнути Михась.

Лише раз майнула сталева блискавка. Князя врятовано.

- Звідкіля, хлопче, ти тут узявся? І чого верещиш, як немовля? - прогримів князь, а тоді, помітивши ведмежа, засміявся: - Хай йому грець. Думав, лицар, а тепер бачу - штукар. Та дарма, мушу віддячити за порятунок.

- Ні, ясновельможний князю, я не музика. Тільки хотів ведмежа своє приручене до замку віддати. У селі йому не гоже бути.

- Що не гоже, то не гоже, - погодився князь. - Так само, як лицарю не гоже без меча ходити, а князю без війська. Мені, хлопче, як твоєму ведмежаті, час гіднішого місця шукати, бо вже й звірові сам не можу ради дати. Ходім, кликуне, проведу тебе до замку. Маю тут таємний хід.

З печери Михась потрапив просто до вежі - не тієї високої Надбрамної, що саме сповіщала дзвоном про вечірню пору, а нижчої й затишнішої Стирової. Звідти князь показав Михасеві волинські обрії, що їх мечем обстоював стільки літ.

- Отак колись виглядав у бійниці свого небожа, лицаря над лицарями, князя Хороброго. Шляхетний і завзятий, він був надією польського короля, йому пропонували чеську корону, а він обрав лицарську звитягу, хоч з дитинства був кволим та немічним, - розповідав Свидригайло. - Став на мій бік, коли хотів я і Волині, і Київщині, і Чернігівщині, і Поділлю волю здобути.

ководцем, моєю надією. Бився як лев, та не судилося. Коли б тоді не смерть Хороброго, думаю, по-іншому склалася б і доля битви, і доля цього замку. Бо тепер - бути йому на сторожі минулого. Берегти легенди...

Так і залишився Михась при дворі. Став на службу хранителя замку. Князь Свидригайло називав хлопця Кликуном за той рятівний зойк. Розповів йому про всі свої лицарські виправи, хотів навчити орудувати мечем, та Михась відмовився.

- У мене ж є Волохань. Краще, - казав, - берегтиму легенди. Вони тут у кожній цеглині.

Багато-багато років по Свидригайловій смерті бачили Кликуна то у вежах, то на подвір’ї. Кажуть, що й досі чути його кроки у верхніх галереях. Декому часом здається, що він кличе своє ведмежа. А тим, хто вірить у легенди, з’являється образком на давній цеглині - маленьким чоловічком, що відчайдушно гукає з мороку минулого.