Реферати з географії

Давні карти обох Америк дозволили визначити подібність між береговими лініями Нового і Старого Світу. Виникло запитання: «А чи не були колись єдиним ці далеко розташовані сьогодні один від одного континенти?»

У середині XIX століття вчені почали збирати свідчення подібності скам’янілих залишків (слідів доісторичного життя) у породах континентів, розділених великою відстанню. На початку XX століття американський геолог Френк Б. Тейлор висловив припущення про те, що континенти можуть повільно віддалятися один від одного. Він думав, що дрейф континентів міг викликати горизонтальний (бічний) тиск, який витиснув нагору породи і перетворив їх на довгі гірські хребти.

Незалежно від Тейлора працював німецький метеоролог, геофізик і астроном Альфред Вегенер. Він особливо цікавився змінами глобального клімату протягом геологічного періоду і хотів розгадати численні загадки, що виникли при вивченні викопних матеріалів. Він стверджував, що в ті часи повинен був мати місце дрейф материків.

Однак загальноприйнятої теорії дрейфу континентів не було. Лише у 1950-1960-ті роки з’явився новий термін — тектоніка плит. Відповідно до теорії тектоніки плит, континенти переміщаються зі швидкістю від 1 до 10 см на рік, «сидячи верхи» на величезних плитах, а яких складаються тверді зовнішні шари Землі.

Споконвічні уявлення про дрейф континентів ґрунтувалися на подібності обрисів Північної та Південної Америк а обрисами барони Й Африки.

Однак берегові лінії не е реальними кордонами континентів. Кожний з них оточений мілководною зоною, яка називається континентальним шельфом, що фактично є частиною континенту. їх дійсний кордон проходить по верху крутого континентального схилу, що веде в океанську безодню (глибинні ділянки океану).

Ще одне підтвердження дрейфу континентів було отримане у ході вивчення гірських порід, їхньої структури і окам'янілостей.

Нині багатьма дослідниками визнається, що у другій половині протерозою на Землі існував гігантський єдиний материк Пангея-1, який становий в континентальну півкулю Землі. В іншій півкулі Землі припускається існування Тихого океану.

Наприкінці докембрію у зв'язку з закладенням міжконтинентальних геосинклінальних поясів Пангея-1 розпалася на ряд північних материків (древніх платформ) І величезний південний материк Гондвану (його назва походить від історичної області в центральній частині Індії). Гондвана включала велику частину Південної Америки (без Анд), Африки (без Атлаських і Карпатських гір), Австралії (без Великого Вододільного хребта), Аравію, Індостан, велику частину Антарктиди (без гір Антарктичного півострова на продовженні Анд). Гондвана проіснувала до середини мезозою. У палеозої в результаті байкальського, калидонського І герцинського етапів складчатостей у геосинклінальних поясах, що розділяли Північноамериканську, Східноєвропейську і Сибірську платформи, утворився єдиний північний масив суші — Лавразія. Наприкінці палеозою з приєднанням до Лавразії Китайської платформи та всієї Гондвани знову виник гігантський суперконтинент — Пангея-2, що проіснував до кінця тріасу. Потім почалося утворення субширотного геосинклінального пояса — океану Тетіса між колишніми Лавразією І Гондваною. У зв’язку з виникненням згодом западин Атлантичного й Індійського океанів, Лавразія розпалася на Північну Америку і Євразію, а Гондвана дала початок сьогочасних південним материкам.

Сьогодні вчені знають, що земна поверхня постійно змінюється. Близько 420 мільйонів років тому космольотчик з далекої планети побачив би чотири континенти. Один з цих був би частиною сьогочасної Північної Америки, другий — частиною сучасної Європи. Третій континент, який називається геологами Ангарою, являв тоді частину сучасної Азії, а четвертий був з'єднанням південних континентів. Цьому південному континенту геологи дали ім’я Гондвана.

Переміщення плит призвело до зіткнення північноамериканської та європейської континентальних плит, у результаті чого зі здиблених порід на краях континентів утворилися гірські хребти. До фрагментів цього відносять Аппалачі у Північній Америці, гори на сході Гренландії, на заході Ірландії і Шотландії, а також гори в Норвегії і Швеції. Цей новий континентальний масив називається Евромерика.

Вважають, що розкриття Індійського океану супроводжувалося зсувом Африки з Аравією, Індостана й Австралії до півночі. Це призвело наприкінці мезозою на початку кайнозою до стиску кори в океані Тетіс. На його місці у кайнозої піднялися найвищі хребти Альпійсько-Гімалайського гірського пояса Євразії, до якого на півдні приєднались

Індостанська і Аравійська брали Гондвани. Зіткнення континентальних мас Гондвани і Євразії супроводжувалося повторним орогенезом і утворенням пояса епіплатформенних гір у Центральній Азії від Тянь-Шаню до Скотського моря. Найбільш високі гори Євразії — Кавказ, Гіндукуш, Памір, Гімалаї розташовуються напроти Аравійського і Індостанського виступів Гондвани.

Виявляється, літосфера не є суцільною оболонкою. Вона розбита глибокими тріщинами на величезні блоки, які називають літосферними плитами, їх товща різна - від 60 до 100 км. Велика кількість плит включає в себе як материкову, так і океанічну кору.

Материкова земна кора складається з декількох шарів. Верхній — шар осадових гірських порід, цього шару до 10-16 км. Під ним знаходиться гранітний шар. Гірські породи, які складають цей шар, за своїми фізичними властивостями нагадують базальт. Товщина цього шару від 10 до 35 км. Таким чином, загальна товщина материкової земної кори сягає 30-70 км.

Океанічна земна кора відрізняється від материкової тим, що не має гранітного шару або він дуже тонкий, тому товщина океанічної земної кори лише 6-15 км.

Виділяють 13 основних плит, з них 7 найбільш великі: Американська, Африканська, Антарктична, Індо-Австралійська, Євразійська, Тихоокеанська, Амурська.

Вони дуже повільно ковзають в'язким шаром мантії, ніби шматки пінопласту по воді. Літосферні плити можуть рухатися одна щодо одної у різних напрямах: розсуватися або насуватися.

Ці рухи можна визначити лише за допомогою точних приладів. А оку людини вони не помітні. Тому такі рухи називаються повільними горизонтальними рухами літосферних плит. Якщо плити, одна з яких має океанічну кору, а інша — материкову, рухаються назустріч одна одній, то при їх зіткненні літосферна плита, що вкрита морем, занурюється під материкову. При цьому виникають глибоководні жолоби, острівні дуги (Японські острови) або гірські хребти (Анди). Якщо зіштовхуються дві плити, які мають материкову кору, то краї мнуться у складки та утворюються гори. Так виникли Карпати, Кримські гори, Гімалаї, Кордильєри. Такі вікові горизонтальні рухи літосферних плит називаються складко-утворюючими.

Крім повільних горизонтальних рухів літосферних плит, окремі їх частини можуть опускатися або підніматися вертикаллю, ніби крижини, що коливаються на воді. Ці рухи також не можна помітити, оскільки вони відбуваються протягом століть. Тому їх називають повільними вертикальними рухами літосфери. Свідченням цих рухів в Україні є залишки давньогрецького міста Херсонес у Криму. Внаслідок опускання земної поверхні нині вони наполовину затоплені водами Чорного моря.

Таким чином, можна зробити загальний висновок: кордони літосферних плит — області руху, до яких відносяться вулкани, зони землетрусів, гірські області, серединно-океанічні хребти, глибоководні западини та жолоби. Саме на кордонах літосферних плит утворюються рудні корисні копалини, походження яких пов’язане з магматизмом.