ГДЗ Історія України 5 клас. Підручник [Власов В.С.] 2013

Світ побілів од дощу. Не було неба. Не було землі. Тільки злива білим муром скрізь, куди сягає око.

Рясний дощ притлумив відчуття небезпеки, і вершник спинився. Добре хоч на мить забути про війну, побути, як у дитинстві, наодинці з дощем, підставляючи теплим струминкам і обличчя, і душу.

Вершник стягнув важку мокру шапку, заплющив очі. Думкою полинув у широкі запорізькі степи. Чомусь згадав, як п’янко пахне богун-зілля. І затужив за ним серед отих боліт, річок, потічків, струмочків та білої зливи, що аж курилася вогким димом. Так раптом захотілося, щоб у лісистому волинському краї опинився його степовий побратим. Не сподіваючись на диво, все ж таки зупинився, озирнувся навкруги, силкуючись роздивитися бодай травину. Але шукаючи очима зілля, крізь завісу дощу за кілька кроків від себе він побачив дві постаті, почув холодний брязкіт зброї. «Вкотре врятувала мені життя богун-трава, - причаївшись у мокрих хащах, подумав вершник, - так, як і того разу, під Вінницею».

Дощ не вщухав, і спогади не полишали. Кілька років тому йому випало захищати Вінницю. Тоді саме доходила краю зима. Пастка для поляків була готова: за його наказом козаки на місці переправи прорубали в річці ополонки, а щоб не помітили вороги козацьких хитрощів, притрусили їх сіном і соломою, - здаля впадав у вічі «в’їжджений» шлях. Для переконливості сам увесь час крутився на тім шляху - і мало не втрапив в ополонку, але чомусь раптом стишив ходу коня, бо здалося, що війнуло запахом богун-зілля. І зупинив його перед самою ополонкою той духмяний запах степу... Вершник струсив із плечей чіпку втому та зник за дощовою запоною.

Незабаром полковник Богун був у козацькому таборі.

Козаки хвилювалися. Дощ лопотів по чубатих головах, кремезних плечах, дужих руках, вибілював сорочки й засмагу, та не міг змити тривогу з козацьких душ.

- Військо без гетьмана, як бджоли без матки! Ходімо за батьком Хмельницьким, без нього все одно - погибель! - чулося крізь дощ.

- Як же ми здобудемо нашого гетьмана, коли тримає його в полоні зрадливий хан?!

- Щось і Богун мовчить. Певно, іржа побила його шаблю, а голими руками не повоюєш.

- Ех, поле Берестецьке, домовино козацька! Старшині до нас байдуже, виряджають посольства до короля польського, радяться з ним про мир і власні привілеї. Хіба за таке ми три роки кров лили-проливали?!

- Видно, взяла смерть в облогу табір козацький. Як не допоможуть полякам їхні гармати, так прислужаться голод і зрада. Скільки-то ми ще протримаємося без хліба?!

Пекли серце ті гіркі слова. А ще колола очі страшна правда: як не поталанить вивести українську армію з оточення, то загине навіки козацька слава. І зволікати не можна й дня! У тому

Іван Богун пересвідчився, об’їжджаючи напередодні місцевість. Адже бачив на власні очі, як лагодять поляки через річку Пляшівку гаті, щоб затопити козацький табір. І небо допомагає ворогові, виливаючи такими дощами, як сьогодні, силу-силенну води! Відтак із твердим наміром домогтися свого вирушив Богун до гетьманського намету на раду.

У ніч проти 30 червня 1651 р. старшинська рада обрала полковника Івана Богуна наказним гетьманом1 та ухвалила - вириватися з оточення.

Вранішній туман надійно приховував зміни в розташуванні української армії. Під захистом кількатисячного загону кінноти, яким керував особисто Іван Богун, трьома переправами, намощеними з возів, кожухів, обрубаних кущів і хмизу, відходили основні козацькі сили. «Якби ж то хоча б кілька годин протримати поляків в омані! Якщо ж не повірить польський король козацьким хитрощам, збагне, чому наші посли погодилися раптом на ганебний мир, - бути битві!» - наказний гетьман міцно стискав зброю.

...Коли туман розвіявся, поляки побачили спорожнілий козацький табір.

- Не інакше як Богунова справа, - перемовлялися польські вояки після переможного бою проти тих козаків, які не встигли вийти з оточення. - Лисячу вдачу має той полковник. Знову вислизнув... Хто ж тепер упіймає лиса за хвоста?

Врятовані козацькі полки поверталися додому. Лив дощ, і кожен знав: загояться рани, будуть нові перемоги. Бо попереду, як завжди, перша шабля Хмельницького - відважний полковник Іван Богун.