ГДЗ Історія України 5 клас. Підручник [Власов В.С.] 2013

«Скільки тих доріг у землі нашій! Несходимі... Незміряні...» - думки подорожнього, як і його кроки, були неквапливими, проте легкими й вільними. Не мав він ні надокучливого товариша, ні обтяжливої ноші, ні навіть імені. Лише палиця, невеличка торбинка й тінь-самота, якій він звик за багато років звіряти свою душу. Щоправда, безлика його супутниця та співрозмовниця з’являлася тільки сонячної днини.

Він завжди мандрував. Бо від народження було подаровано йому долю поета-співця. А що вік випав тривожний - не злічити спустошливих набігів войовничих сусідів, - то співав він про хоробрих богатирів - князів руських, які більше за власне життя любили рідну землю. Отак із піснями про вінценосних героїв ходив він від краю до краю, завжди збираючи навколо себе чималий гурт слухачів. Та з часом став помічати, що збайдужіли люди до його співу. Дивувався: невже непотрібні тепер герої? І раптом той камінь-прокляття: «Ніколи б тобі не бачити світу, як синам нашим, що наклали головами в князівських усобицях!» Страшна правда вогняним спалахом різонула очі: князівські чвари лихоманили руські землі, знекровлювали їх підступними заколотами одного брата-князя проти іншого, тисячі життів забирали княжі усобиці.

І урвалася струна, замовкло серце. Думав, навік. Та випадок змінив його долю.

Одного дня на київському торговищі почув пісню. Скільки їх чув раніше, але жодна так не зворушувала. Співав її скоморох. Проте не його це була пісня, бо читав її з пергаментного аркуша. Звертався вуличний блазень не до мешканців Подолу, а до вельможних князів. І не було в тих словах ні глузувань, ні глуму, а тільки терпкий полиновий біль за землю Руську:

Перестали князі невірних воювати, стали один одному казати:

«Се моє, а се теж моє, брате!»

Стали вони діла дрібні вважати за великі, на себе самих підіймати чвари, а невірні з усіх сторін находили, землю Руську долали.

Не встиг скоморох доспівати. Вихором налетіли дружинники, хижо блиснули їхні гострі мечі: «Чому, ворохобнику, сієш непокору серед люду київського?»

Подорожній згадав, як позбирав розкидані аркуші, й ніби почув пісню знову. Тупотіли серед степу коні - повів князь Ігор полки свої хоробрі на землю Половецьку за землю Руську. Дзвеніла аж під небом криця - билися русичі проти ворога, шукаючи собі честі, а князеві слави. Плакали від жалощів трави - третього дня в полуденну годину похилилися Ігореві стяги.

Проте не була пісня безсилим голосінням. Той, хто склав її, вірив: щирі слова, хай і гіркі, як жива вода. Тому й звертався до могутніх князів зі своїм словом. Та чи був почутий? І чому замовк? Де загубився його слід?

Понад десять років шукав мандрівний поет ключі до таємниці. Обійшов Київщину й Чернігівщину, Волинську землю й Полоцьку, Смоленську і Владимиро-Суздальську - побував у всіх містах і містечках, названих у «Слові...».

Року 1198 прибув він до Галицької землі. Дорога стрімко піднімалася вгору. Подорожній поспішав: треба потрапити в місто до заходу сонця.

- Яка справа привела тебе, чоловіче, до Галича? - спитав вартовий. - Часом не служиш ворогам нашого володаря - князеві Роману волинському й непокірним боярам галицьким, які вкотре задумали заколот?

Першу ніч у Галичі довелося ночувати у в’язниці. «Немає, видно, у Володимира Ярославича батькової сили, коли з такою пересторогою зустрічає прибульців, - лежачи на в’язці соломи, міркував мандрівник. - Навіть пергамент зі “Словом...” витрусили його запопадливі слуги. Нехай прочитає князь...»

Брязкіт ключів перервав думки.

- Ось він, цей подорожній, - почувся голос вартового. - Не вір йому, княже, вельми хитрий, а ще й поет...

Володимир пильно подивився в очі в’язня, повернув пергамент і вже в дверях спитав:

- Де ти взяв «Слово...»?

Несподіваний здогад вихором захопив уяву мандрівного поета.

- Звідки ти знаєш, княже, що «Слово...» - не моє творіння?! Може, воно належить тобі?

Князь, здавалося, не почув зухвалого запитання. Навіть не глянувши на в’язня, мовчки вийшов.

По короткім часі плакали в Галичі дзвони: помер князь Володимир - син Ярослава Осмомисла, брат Ярославни, дружини новгород-сіверського князя Ігоря.

«Не сказав... Не сказав...» - гули вони про велику таємницю.